Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Цілу ніч із неба лило.

Пізніше тієї самої недільної ночі, під лопотіння дощу, редактори ранкових газет Чикаго вигадували сміливі й кучеряві заголовки для історичних передових статей на понеділок. Від часів пожежі 1871 року ще ніколи не було такої події, яка заповнювала собою всю атмосферу в Чикаго. Але робилися й більш повсякденні справи. Молодші працівники складали шпальти й рубрики, сортували оголошення, які заповнюватимуть внутрішні сторінки газети. Хтось тієї ночі оформив маленьке оголошення про те, що відкрився новий готель, — очевидно, черговий квапливо організований заклад для отримання зиску від очікуваного напливу гостей виставки. Але принаймні розташування в того закладу було вдале: готель стояв на розі Шістдесят третьої і Воллес-стрит в Інґлвуді, неподалік від станції нової «Алеї L», звідки можна було доїхати просто до брами ярмарку в кінці Шістдесят третьої.

Господар дав готелю назву «Всесвітня виставка».

Двадцять три блискучі чорні екіпажі стояли в жовтій багнюці на Мічиган-авеню перед готелем «Lexington». Президент Клівленд сів у сьомий екіпаж — ландо. Бьорнем із Девісом виїхали разом у шостому. Вони обидва поводилися люб’язно, хоча ще не позбулися взаємної недовіри й не припинили боротьбу за верховне керування виставкою. Герцог Вераґуа — прямий нащадок Колумба, сів у чотирнадцятий екіпаж; герцогиня — у п’ятнадцятий разом із Бертою Палмер, чиї діаманти горіли, як жар. Мер Гаррісон сів в останній екіпаж і поїхав під найгучніше «ура!». Усілякі інші достойники посідали в решту екіпажів. Процесія котилася на північ Мічиган-авеню до Джексон-парку, а позаду вулицю заполонили 200 000 чиказців — піших і на конях, у фаетонах, легких екіпажах із відкидним верхом, влізши в омнібуси й трамваї. Багато тисяч інших сіли на потяги й напхалися в яскраво-жовті вагони, прозвані «скотовозками», що надала залізнична компанія «Illinois Central», для перевезення якомога більшої кількості людей на ярмарок. Усі, хто мав білу хусточку, махали нею, на кожному ліхтарі колихалися білі прапори. З фасадів майоріли мокрі знамена. Півтори тисячі поліцейських Колумбівської гвардії у новісіньких формах з блакитного льону, білих рукавичках і чорних кашкетах із жовтою підкладкою зустрічали юрбу й люб’язно спрямовували всіх до Будинку адміністрації, примітного високим позолоченим куполом.

Процесія наблизилася до виставки із заходу крізь парк «Мідвей плезенс». Щойно президентський екіпаж завернув на авеню Націй, яка займала тринадцять кварталів понад «Мідвеєм», вийшло сонце, і під радісний рев глядачів осяяло сорок розмаїтих виставкових куточків понад авеню — деякі з них мали розмір маленького містечка. Екіпажі прокотилися повз славнозвісну хатинку, де було вбито Сидячого Бика, лапландське селище, селище даґомейських буцімто канібалів, а просто навпроти розташовувалася каліфорнійська страусова ферма, де пахло розжареним маслом на сковороді та яйцями. Ферма пропонувала омлети зі страусових яєць, хоча насправді ті яйця для омлету були звичайними курячими. Процесія проминула австрійське селище й парк з аеростатом на прив’язі, який брав на борт охочих. Посеред «Мідвею» хода розділилася навколо, на жаль, ще не готового оглядового колеса Ферріса, на яке Бьорнем дивився незадоволено. Воно являло собою металевий півмісяць усередині хмарочоса дерев’яних риштовань.

Коли екіпаж президента Клівленда наблизився до алжирського селища Сола Блума в мусульманському серці «Мідвею», Блум дав знак кивком — і всі жінки селища накинули на обличчя запинала. Блум присягав, що то тамтешній жест поваги, але, звичайно, з Блумом годі було зрозуміти, чи це правда. Екіпажі проїхали повз каїрські вулички (ще не відчинені — друге розчарування), повз турецьке селище і яванську їдальню. Біля звіринцю Гаґенбека (найвідомішого на той час мандрівного зоопарку) доглядачі дали чотирьом дресированим левам команду рикнути на повний голос. Праворуч, у димах удалині, президент побачив прапори «Дикого Заходу» Буффало Білла, що майоріли над ареною, яку полковник Коді збудував на Шістдесят другій стрит.

Нарешті екіпажі заїхали до Джексон-парку.

На виставці усіх чекали дива: шоколадна Венера Мілоська не танула, 10-тонний сир у вісконсинському павільйоні не цвів — але найбільшою дивовижею стало преображення території за довгу мокру ніч перед приїздом Клівленда. Коли Герберт Стед повернувся наступного ранку, де-не-де в парку стояла вода, по якій ганяв хвилі вітер, але порожні вагони й сміття зникли без сліду. Десять тисяч людей за ніч довели до кінця фарбування і тинькування, посадили братки, поклали дерен, а тисяча прибиральниць помила, натерла мастикою і відполірувала підлоги великих будівель. Ранок тривав, сонце підбилося вгору. У ясному, свіжому після дощу повітрі ті частини території, які не залило, мали вигляд веселий, чепурний і охайний. «Коли відкрилася виставка, — згадував Пол Старретт, який працював на Бьорнема, — першим дивом виявилися газони Олмстеда».