Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Але його хворий зуб принаймні почувався вже краще, і Олмстед уже не був прикутий до ліжка. «Виразка коло зуба загоїлася, — писав він. — Я маю й далі харчуватися самим хлібом і молоком, але сьогодні я вже виходив на дощ, і мені кращає».

Того самого дня, однак, він написав Джонові особистого листа, значно похмурішого: «Нам не щастить. Знову злива». Бьорнем намагався добитися від нього, щоб він якнайшвидше надав Почесному двору презентабельної форми, наприклад загадав своїм працівникам наставити на терасах вазонів із рододендронами й пальмами, а якраз такого тимчасового блиску Олмстед не терпів. «Мені це все не подобається», — писав він. Він відкинув варіант «звернутися до тимчасових косметичних засобів, призначених просто для того, щоб створити вбоге видовище для відкриття виставки». Він розумів, що одразу після відкриття все доведеться переробляти наново. Його недуги, розчарування і пришвидшення темпів праці тиснули на нього та змушували почуватися старшим. «Дієта з умовного столу в їдальні, галас, метушня, оці калюжі вельми незручні для старого кволого чоловіка, а моє горло й рот і досі в такому стані, що я мушу сьорбати рідкий харч».

Проте Олмстед не здавався. Незважаючи на дощ, він мотався територією і керував посадкою та дернуванням, а щоранку на світанку ходив на нараду керівників до Бьорнема. Від напруги й вогкості йому стало гіршати. «Я застудився і не спав цілу ніч через проблеми з кістками, а харчуюся самим чаєм і тостами», — писав він у п’ятницю 28 квітня. «Майже постійна злива триває весь день і, на жаль, стримує нашу роботу». Однак гарячкові приготування до відкриття в понеділок усе одно тривали. «Дивно бачити малярів на драбинах і риштуванні під таким дощем, — писав Олмстед. — Багато з них геть промокли; треба думати, тече й фарба». Він звернув увагу, що великий фонтан «Колумбія» біля західного краю центрального басейну ще не завершений, хоча він є важливим об’єктом у церемонії відкриття. Наступного дня, у суботу, планувалося випробування. «На вигляд він аж ніяк не готовий, — писав Олмстед, — але очікується, що наступного понеділка він буде грати перед президентом».

Якщо говорити про його власну частину роботи, то Олмстед був розчарований. Він сподівався встигнути значно більше. Також він знав, що його розчарування поділяють інші. «Мені відомо про доволі недоречну критику від навіть таких розумних людей, як Бьорнем, з огляду на незавершену роботу й нерозроблені композиції», — писав він. Він розумів, що багато де земля має вигляд голий і неохайний, що залишається чимало роботи — недороблене видно неозброєним оком, — але чути про це від інших людей, особливо від тих, кого поважав і ким захоплювався, глибоко його засмучувало.

Кінцевий термін залишався той самий. Занадто багато було вже розпочато, щоб хтось міг навіть припустити можливість відкласти відкриття. День церемонії призначено, тож виставка відкриється зранку в понеділок урочистою ходою від «Кола» до Джексон-парку, на чолі з новим президентом США Ґрувером Клівлендом. Потяг за потягом привозили до Чикаго державців, принців, магнатів з усього світу. Президент Клівленд приїхав разом із віце-президентом і ескортом чиновників, сенаторів, військових із дружинами, дітьми та друзями. Дощ випаровувався, торкаючись чорних спин локомотивів. Носії витягали з багажних вагонів величезні валізи та скрині. Каравани блискучих мокрих чорних екіпажів стояли рядами на вулицях поза вокзалами, і навколо їхніх червоних ліхтариків рожевів туман. Збігали години.

Увечері 30 квітня за ніч до Дня відкриття британський репортер Ф. Герберт Стед відвідав виставкову територію. Його прізвище було відоме в Америці завдяки більш відомому братові Герберта — Вільяму, колишньому редактору «Pall Mall Gazette», який нещодавно заснував «Review of Reviews». Герберт, якому було доручено висвітлити церемонію відкриття, вирішив піти на розвідку заздалегідь, щоб краще познайомитися з топографією ярмарку.

Під зливою він вийшов з екіпажу й зайшов до Джексон-парку. Усюди горіло світло, огорнуте запонами дощу. Калюжі, що утворилися на місці елегантних доріжок Олмстеда, коливалися від мільйонів крапель. Під ліхтарями стояли сотні порожніх вантажних вагонів. Усюди валялися дошки, порожні ящики й залишки обідів робітників.

Уся ця печальна сцена змушувала замислитися: День відкриття призначено на наступний ранок, а все завалено сміттям та перебуває, як написав Стед, у «кричущій незавершеності».