Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Фірма, яка робила дороги для Олмстеда, залучила 800 людей і 100 коней, щоб розрівняти доріжки й засипати їх свіжим гравієм. «Я досі почуваюся порівняно непогано, — писав Олмстед своєму синові 15 травня, — але щодня жахливо втомлююся. Важко влаштовувати, щоб усе робилося; тіло в мене настільки перевантажується, а закінчити те, що планую, усе ніяк вчасно не виходить…»

Передусім, розумів Бьорнем, виставка повинна мати завершений вигляд, але в той момент ще й треба було чимось приваблювати людей, щоб ті відкинули свої страхи фінансового краху та приїхали до Чикаго. Він створив нову посаду — директора з церемоній — і призначив на неї Френка Міллета, даючи йому найширший простір для дії з тим, щоб той у будь-який спосіб підвищував відвідуваність заходу. Міллет керував феєрверками та всілякими парадами. Виділив спеціальні дні на честь окремих штатів і народів світу, різні професійні свята — день шевців, фрезерувальників, кондитерів, стенографістів. Лицарі ордену Піфіаса отримали своє свято, в інший день гуляв Американський католицький лицарський орден. 25 серпня Міллет призначив святом кольорового люду, 9 жовтня — день Чикаго. Відвідувачів стало більше, але не набагато. Наприкінці травня щодня купувало квитки лише 33 тисячі гостей — поки що значно менше за те, що очікував Бьорнем і решта, а також, по суті, значно менше, ніж треба для того, щоб ярмарок давав прибуток. До того ж Конгрес і Національна комісія, здавшись під тиском радикальних християнських конфесій, дали розпорядження зачиняти ярмарок у неділю, таким чином не пускаючи на виставку кілька мільйонів працівників, у яких неділя — єдиний вихідний.

Бьорнем сподівався, що країна швидко відновить фінансове здоров’я, але економіка, на жаль, цих надій не виправдала. Закривалися й інші банки, більше людей звільняли, виробництво падало, страйки ставали рішучішими. 5 червня схвильовані вкладники побігли забирати свої гроші з восьми чиказьких банків. До власної фірми Бьорнема практично припинили надходити замовлення.

Перші гості вже почали зупинятися в Голмсовому готелі «Всесвітня виставка», хоча й не в тій кількості, якої він і решта власників готелів у південній частині міста очікували. Приваблювало пожильців передусім розташування готелю — від нього можна було легко дістатися Джексон-парку «Алеєю L» уздовж Шістдесят третьої стрит.

Навіть з огляду на те, що номери на другому та третьому поверхах у Голмса були здебільшого порожні, чоловікам Голмс зі щирим жалем казав, що місць немає, і дбайливо спрямовував їх до сусідніх готелів. Тож його номери заповнювалися жіноцтвом — здебільшого молодими дівчатами, які, очевидно, не звикли жити самі. Від них у Голмса аж у голові паморочилося.

Постійна присутність Мінні Вільямс почала йому заважати. З появою кожної новенької пожилиці вона дедалі більше ревнувала й намагалася не відходити від нього. Ревнощі йому не дуже докучали. Просто так було незручно. Тепер Мінні була його набутком, річчю, яку треба певний час зберігати на складі — так павук до пори тримає свою жертву в коконі з павутиння.

Голмс пошукав у газетах оголошення про здачу квартир — так, щоб та квартира була на такій відстані, з якої важко вчинити несподіваний візит. Він знайшов таке місце в північній частині Чикаго — Райтвуд-авеню, 1220, приблизно за десять кварталів від Лінкольн-парку, біля центральної Гелстед-стрит. То був симпатичний тінистий куточок міста, хоча краса для Голмса тут просто була частиною розрахунку. Квартира розташовувалася на верхньому поверсі великого приватного будинку, власником якого був такий собі Джон Окер, чиї дочки займалися здаванням квартир в оренду. Перше оголошення про ту квартиру розмістили в газеті у квітні 1893 року.

Голмс поїхав на оглядини й зустрів у будинку Джона Окера. Він назвався йому Генрі Ґордон і сказав Окерові, що займається нерухомістю.

На Окера такий перспективний пожилець справив враження. Чоловік дуже акуратний, — чи, може, краще було б сказати перебірливий, — а його вбрання і поведінка свідчать про гарне матеріальне становище. Окер був у захваті, коли Генрі Ґордон сказав, що винайме ту квартиру; а ще дужче втішився, отримавши від Ґордона сорок доларів завдатку. Ґордон повідомив Океру, що за кілька тижнів прибуде до нового мешкання з дружиною.

Голмс пояснив Мінні переїзд як те, що давно на часі. Вони вже одружені, їм потрібно більше, краще місце, ніж те, яке вони нині займають у «замку». Скоро тут буде не проштовхатися від гостей ярмарку. Та й без них для сім’ї тут тіснувато.