Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Вона схопила його за руку. Боляче не буде, запевнив він її. Вона прокинеться такою самою здоровою, як і була, тільки без отієї перешкоди всередині. Він витяг корок із темної пляшки з якоюсь рідиною і одразу відчув носом її сріблясті випари. Налив хлороформу на шматинку. Вона ще міцніше схопила його за руку, що видалося йому особливо збудливим. Він притис тканину з хлороформом до її носа й рота. Вона заморгала й закотила очі. Потім сталося невідворотне — м’язи рефлекторно запрацювали, немов у сні, де людина біжить. Вона випустила його руку й розчепірила пальці. Її ступні затремтіли, немовби відбиваючи на барабані швидкий ритм. Голмс відчув особливе хвилювання і піднесення. Вона намагалася відштовхнути його руку, але він був готовий до цієї раптової м’язової напруги, яка завжди передувала ступору, і сильніше притис тканину з хлороформом до її обличчя. Вона стала бити його по руках. Поступово сили залишили її, руки почали робити повільні округлі рухи, ніжні й чуттєві, дикий барабанний ритм угамувався. Тепер — балет, пасторальний епілог.

Однією рукою тримаючи тканину, він між пальцями налив на неї ще рідини, насолоджуючись холодком хлороформу на шкірі. Одне з її зап’ясть безсило звісилося зі столу, потім і друге. Її повіки затремтіли, потім очі заплющилися. Голмс не вважав Джулію настільки розумною, щоб вдати кóму, але все одно тримав її міцно. За кілька хвилин він простягнув руку й відчув, як її пульс затихає, сходить на нитку — немов звук потяга, що віддаляється.

Він зняв фартух, повернув рукави на місце. Від хлороформу та власного збудження в нього паморочилося в голові. Відчуття, як завжди, було приємне і трохи млосне, як після довго сидіння коло гарячої печі. Він заткнув пляшечку з хлороформом, знайшов свіжу шматину й пішов до кімнати Пьорл.

Усе тривало зовсім недовго — зім’яти тканину, полити хлороформом… Потім, у коридорі, він глянув на годинник і відзначив, що Різдво вже настало.

Цей день для Голмса нічого не означав. У його дитинстві різдвяний ранок був огорнутий задушливим надміром благочестя, молитвами, тишею — не весь будинок немовби накидали товсту вовняну ковдру.

Зранку подружжя Кроув чекали на Джулію з Пьорл, радісно передчуваючи радість в очах дівчинки, коли вона побачить цю чудову ялинку й подарунки під нею. У квартирі було тепло, пахло глицею і цинамоном. Минула година. Чоловік із дружиною почекали, скільки могли, але о десятій пішли на потяг до центру Чикаго — вони планували навідати друзів. Вони не стали замикати двері й залишили веселу вітальну записку.

Подружжя Кроув повернулося об одинадцятій вечора. Усе залишалося так, як було, — жодної ознаки того, що Джулія з дитиною до них заходили. Наступного ранку вони постукали до Джулії, але ніхто не відповів. Вони питали людей із сусідніх квартир і будинків, чи не бачив хтось Джулію чи Пьорл, але ніхто їх не бачив.

Коли повернувся Голмс, місіс Кроув спитала, чи не знає він, де може бути Джулія. Він пояснив, що вони з дочкою поїхали до Дейвенпорта раніше, ніж збиралися.

Більше місіс Кроув про Джулію не чула. І вона, і сусіди вважали цю історію дуже дивною. Усі дійшли висновку, що востаннє Джулію і Пьорл бачили на Святвечір.

Це було не зовсім так. Джулію потім ще бачили інші люди — але тоді вже ніхто, навіть дейвенпорстькі родичі, не впізнав би її.

Одразу після Різдва Голмс покликав до себе одного зі спільників, Чарльза Чеппелла. Голмс дізнався, що Чеппелл — препаратор, тобто знає мистецтво розбирати людське тіло, відділяючи м’які тканини від кісток, і збирати повний скелет, який потім може стояти в лабораторії чи в кабінеті лікаря. Він здобув усі потрібні навички, коли займався препаруванням трупів для студентів-медиків в окружній лікарні Кука.

Навчаючись медицини, Голмс безпосередньо бачив, як непросто добути тіло для наукових студій — чи то свіжий труп, чи скелет. Серйозних, систематичних медичних досліджень ставало дедалі більше, і для вчених людське тіло було явищем на зразок полярної шапки Землі — тим, що слід вивчати й пізнавати. У кабінетах лікарів висіли скелети, виконуючи роль наочних енциклопедій. Попит перевищував пропозицію, і в медиків встановився звичай тихо та ввічливо приймати будь-який труп, який їм пропонують. Убивство як спосіб добути такий об’єкт їх би не порадувало, але водночас вони не турбувалися з’ясуванням, звідки він узявся. Грабунок могил став промислом, хоча й не дуже поширеним, таким, який вимагав виняткової витримки. У періоди гострого дефіциту лікарі навіть самі допомагали викопувати свіжих небіжчиків.