Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Ґеєр зрозумів: для Голмса це була гра. Він володів ними всіма й насолоджувався тим, що вони — його власність.

І ще одна фраза, яку Еліс додала до листа, крутилася в голові детектива.

«Говард, — писала дівчинка, — зараз не з нами».

Голмс сидів у своїй камері у в’язниці Моямензінґ — великій будівлі з вежами й бійницями на розі Десятої стрит і Рід-стрит у південній частині Філадельфії. Ув’язнення, здається, не дуже його мучило, хоча він і нарікав на несправедливість. «Яке велике приниження — відчувати, що я в’язень, і це вбиває мене сильніше за будь-які інші негаразди, які я змушений терпіти», — писав він, хоча, власне, ніякого особливого приниження не відчував. Якщо він щось і відчував — то задоволення від того, що досі ніхто не може дати конкретних доказів, що він убив Бена Пайтзеля чи зниклих дітей.

Його камера мала 2,7 на 4,3 метри. Високо на зовнішній стіні було розташоване заґратоване віконце, а під стелею — єдина електрична лампочка, яку охорона вимикала о дев’ятій вечора. Стіни були побілені. У кам’яних стінах та спека, яка трималася над містом і над більшою частиною країни, відчувалася трохи менше, а от горезвісна філадельфійська сирість відчувалася вповні. Вона обліплювала Голмса й інших в’язнів, немов мокрий вовняний плащ, але й до цього йому, здається, було байдуже. Голмс став взірцевим в’язнем — власне, взірцем ідеального в’язня. Він завиграшки вдався до своїх чарів, отримуючи поблажки від охорони. Йому дозволили ходити у власному одязі й «залишити при собі годинник та інші дрібні особисті речі». Він виявив, що за гроші йому носитимуть харчі, газети й журнали з волі. Читав про свою лиху славу, яка зростала. Також він прочитав, що Френк Ґеєр, поліцейський детектив з Філадельфії, який допитував його у червні, нині на Середньому заході шукає дітей Пайтзеля. Цей пошук дуже потішив Голмса. Він у глибині душі жадав уваги до власної особи, а ще — відчув свою владу над детективом. Він знав: Ґеєр шукатиме марно.

У камері Голмса було ліжко, табуретка й письмовий стіл, за яким він писав мемуари. Почав він їх, як сам стверджував, попередньої зими — точніше, 3 грудня 1894 року.

Він розпочав мемуари, як казку: «Ходіть зі мною, якщо ваша ласка, до тихого сільця в Новій Англії, яке розкинулося між мальовничих нерівних пагорбів Нью-Гемпшира… Тут у 1861 році я, Герман В. Маджетт, автор цих рядків, прийшов на світ. У мене немає підстав думати, що перші роки мого життя сильно різнилися від ранніх років іншої простої сільської дитини…» Дати й місця були вказані точно, а от опис власного дитинства як типової сільської ідилії — це, найімовірніше, вигадка. Одна з характерних ознак психопата — брехливість у дитинстві, незвичайна жорстокість до тварин та інших дітей, часто схильність до вандалізму, особливо підпалів.

У Голмсових мемуарах є і «тюремний щоденник», який він, як стверджував, почав вести з першого дня в Моямензінґу. Більш імовірно, що він вигадав той щоденник нашвидку спеціально для мемуарів, щоб скористатися ним для підтвердження своєї невинності — він намагався справити враження доброї й побожної людини. Він заявляв у щоденнику, що спланував собі режим, спрямований на самовдосконалення. Він щодня вставав о 6:30 і «як завжди, мився за допомогою губки, потім прибирав у камері». Снідав він о сьомій. «Перебуваючи в такому тісному ув’язненні, я не їстиму ніякого м’яса». Фізкультура й читання ранкових газет у нього планувалися до десятої години ранку. «З 10-ї до 12-ї і з 2-ї до 4-ї шість днів на тиждень я присвячуватиму себе моїм старим медичним книжкам та іншому навчанню, зокрема стенографії, французької і німецької мов». Решту дня він збирався читати усяку пресу та бібліотечні книжки.

Десь у своєму щоденнику він зазначає, що саме читає «Трілбі», бестселер 1894 року, що його написав Джордж Дюмор’є про молоду співачку Трілбі О’Фаррелл, яка без тями закохалася в гіпнотизера Свенґалі. Голмс писав про цю книжку: «Деякі її частини дуже мене потішили».

В інших частинах щоденника Голмс також залишав такі особисті зауваження.

Ось 16 травня 1895 року: «Мій день народження. Мені 34 роки. Гадаю, чи не напише мені мати, як усі попередні роки…»

В іншому місці він пише, як до нього прийшла його остання дружина Джорджіана Йоук. «Вона страждала, хоча й героїчно намагалася цього мені не показувати, це було марно: і знову попрощатися з нею через кілька хвилин, знаючи, що вона повертатиметься у світ із такою важкою ношею, мучило мене гірше за будь-яку смертельну агонію. Кожен день, доки я не знатиму, що вона в безпеці від образ і лих, буде для мене живою смертю».