Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Ґеєр допитав Голмса в камері, але нічого нового не дізнався. Голмс стверджував, що, коли він востаннє бачив дітей Пайтзеля, ті були живі й разом із жінкою на ім’я Мінні Вільямс їхали туди, де ховається їхній батько.

Ґеєр побачив: Голмс поводиться спокійно й люб’язно. Зробив висновок: перед ним чоловік-хамелеон. «Голмс має великий дар обманювати, оздоблюючи брехню деталями й подробицями, — писав Ґеєр, — усі його розповіді завішані яскравим драпіруванням, яке нібито має надати його словами правдоподібності. Говорячи, він прибирає вигляду щирої й безпосередньої людини, іноді стає сентиментальним, коли сентиментальність йому на руку: говорить тремтячим голосом, часто зі сльозами на очах, а потім швидко може перейти на мову енергійну й тверду, немовби з-під зворушливих спогадів, милих його серцю, пробивається обурення й рішучість».

Голмс стверджував, що дістав труп, який нагадував Бена Пайтзеля, і поклав його на другому поверсі будинку, який винайняв спеціально заради цієї махінації. За збігом обставин чи з якогось макабричного почуття гумору він обрав будівлю якраз поруч із міським моргом, за кілька кварталів від ратуші. Голмс зізнався: він поклав труп так, щоб здалося, ніби Пайтзель загинув від випадкового вибуху. Полив верхню частину мертвого тіла розчинником і підпалив, потім поклав тіло на підлогу під прямим сонячним промінням. Коли труп знайшли, він був спотворений до невпізнаваності. Голмс викликався допомогти корнерові у розпізнанні. У морзі він не лише допоміг виявити характерну бородавку на шию загиблого, а й витяг власний ланцет і зрізав ту бородавку — і буденно вручив її коронерові.

Коронер також бажав, щоб на розпізнання прийшов хтось із членів сім’ї покійного. Дружина Пайтзеля Керрі була хвора й не могла прийти. Натомість вона послала підстаршу п’ятнадцятирічну дочку Еліс. Помічники коронера запнули тіло простирадлами так, щоб Еліс могла бачити лише зуби Пайтзеля. Здається, дівчина була переконана, що то тіло її батька. «Fidelity» виплатила суму страхування. Потім Голмс поїхав до Сент-Луїса, де тепер мешкала сім’я Пайтзеля. Залишивши при собі Еліс, він переконав Керрі дозволити взяти з собою в подорож іще двох дітей, пояснюючи це тим, що батько дуже хоче їх бачити. Він узяв із собою одинадцятирічну Неллі й восьмирічного Говарда й вирушив із трьома дітьми в химерну й сумну подорож.

Ґеєр знав з листів Еліс, що їй ця мандрівка здавалася такою собі пригодою. У листі до матері від 20 вересня 1894 року Еліс писала: «Коли б ти, мамо, бачила те, що я!» У тому самому листі дівчинка пише, що їй не подобається солодка манера, в якій Голмс з нею спілкується: «Не люблю, коли мене називають “крихіткою”, “дитинкою”, “голубонькою” і подібними дурними словами». Наступного дня вона написала знову: «Мамо, а ти коли-небудь куштувала червоний банан? Я з’їла аж три. Вони такі здорові, що, коли береш у руку, великий палець і вказівний ледь торкаються». Від самого від’їзду з Сент-Луїса Еліс не отримувала жодних звісток із дому та хвилювалася, що мамі стало гірше. «Чи ти отримала від мене 4 листи, крім цього? — переймалася Еліс. — Ти ще хвора й лежиш, чи вже встаєш? Дуже хочу знати, як ти».

Одну річ детектив Ґеєр знав напевне: жодного з тих листів Керрі Пайтзель не отримала. Еліс і Неллі весь час писали мамі, коли були разом із Голмсом, і давали йому листи, щоб він їх відіслав. А він не відсилав. Невдовзі після арешту поліція знайшла в нього олов’яну коробочку, позначену «Власність Г. Г. Голмса». У ній лежали всілякі документи та з десяток листів від дівчат. Він їх зберігав у коробці, немов колекцію мушель із пляжу!

Отже, місіс Пайтзель була майже вбита горем і хвилюваннями, незважаючи на те, що Голмс зовсім нещодавно запевняв її, що Еліс, Неллі й Говард — у Лондоні, в Англії, під уважним наглядом Мінні Вільямс. Скотленд-ярд не знайшов слідів дітей. Ґеєр не дуже сподівався, що йому вдасться щось довідатися. Оскільки з моменту, коли дітей бачено, вже минуло майже півроку, Ґеєр писав: «Це завдання не видавалося дуже вдячним; та й усі зацікавлені особи були переконані, що дітей уже не знайти. Проте окружний адвокат вважає, що слід зробити останню спробу знайти їх — хоча б заради нещасної матері. Мене нічим не обмежували, а було сказано діяти на власний розсуд у пошуках і йти туди, куди мене вестимуть докази та знахідки».

Ґеєр розпочав пошуки увечері 26 червня 1895 року. Була спекотна літня ніч. Раніше в червні над Середньоатлантичними штатами встановився міцний антициклон, і температура повітря у Філадельфії трималася вище тридцятиградусної позначки. За містом стояла задушлива сирість. Навіть уночі в потязі, яким їхав Ґеєр, було парко. З одягу чоловіків здіймалися рештки запаху сигарного диму, на кожній зупинці було чути, як кумкають жаби й сюрчать цвіркуни. Ґеєр спав погано, уривками.