Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Процесія була настільки величезна, що проїжджала повз будь-яке місце дві години. Коли кортеж дістався цвинтаря Ґрейсленд на півночі міста, уже посутеніло і землю пойняв ніжний туманець. Довгі шеренги поліцейських стояли понад шляхом до цвинтарної каплиці з брунатного каменю. Збоку зібралося п’ятдесят членів Об’єднаного німецького співочого товариства.

Гаррісон колись чув, як вони співали й жартували на пікніку, й попрохав їх співати на його похороні.

Убивство Гаррісона немов важкою завісою запнуло місто. Тепер був час до цієї події — і час після неї. Міські газети могли б писати без кінця про наслідки великої виставки, але зараз вони здебільшого мовчали. Виставка залишалася неофіційно відкритою до 31 жовтня, і багато людей приходило попрощатися з нею, як прощаються з померлим родичем. Заплакана жінка розповіла письменниці Терезі Дін: «Це прощання, ця втрата така печальна, як і ті, яких я зазнала на своєму віку». Вільям Стед, британський редактор, чий брат Герберт розповідав про відкриття виставки, приїхав до Чикаго з Нью-Йорка вночі перед її офіційним закриттям, але навідався на територію вже наступного дня. Він стверджував, що ні в Парижі, ні в Римі, ні в Лондоні не бачив нічого настільки досконалого, як Почесний двір.

Тої ночі виставка востаннє вмикала ілюмінацію.

«Під світлом зірок озеро лежить темне й похмуре, — писав Стед, — але на берегах усе сяє золотавим світлом міста зі слонової кістки, прекрасного, наче мрія поета, безмовного, наче місто мертвих».

Як виявилося, виставці не вдалося довго стримувати інстинкти Чорного міста. Після її закриття ще багато тисяч робітників поповнили й так численну армію безробітних, і безхатченки оселилися у великих покинутих виставкових палацах. «Бідняки тяжко, надголодь пережили важку зиму після Всесвітньої виставки, — писав романіст Роберт Геррік у «Павутинні життя». — У цю красу марнотратне місто вклало всі свої сили і, показавши всьому світові прекрасну квітку своєї енергії, знесилилося… Величні шати виявилися містові завеликі… Цілі милі порожніх крамниць, готелів, багатоквартирних будинків показують, як воно зменшилося. Десятки тисяч людей, яких заманили до святкового міста аномально великою платнею, залишилися в злиднях — без права замешкати у його спорожнілих будівлях». Це був невимовно похмурний контраст. «Що за видовище! — писав Рей Стеннард Бейкер в «American Chronicle». — Який людський занепад після величі й щедрості Всесвітньої виставки, яка щойно зачинила двері! Які вершини краси, гордості, піднесення один місяць — і які безодні нещастя, страждання, голоду й холоду вже наступного місяця».

Цієї першої, лютої зими фотограф Бьорнема Чарльз Арнольд зробив геть інакшу серію знімків. На одному — Будинок машинобудування, засмічений і закіптюжений. На стіні плями темної рідини. Під колоною стоїть велика коробка — очевидно, там мешкає хтось бездомний і безробітний. «Яке запустіння, — пише Тереза Дін, побувавши в Джексон-парку 2 січня 1894 року. — Прийшовши, шкодуєш, що це бачиш. Коли б навколо не було стільки очей, хочеться здійняти руки в молитві та благати, щоб усе повернулося. Здається такою підступною жорстокістю дати нам оце видіння, подарувати нам мрію, дозволити побувати півроку в раю — а потім забрати його геть із нашого життя».

Через шість днів після її візиту почалися перші пожежі, згоріло кілька споруд, зокрема славнозвісний Перистиль. Наступного ранку «Велика Мері», подряпана й засмічена, маячила над пейзажем, спотвореним покрученою і почорнілою сталлю.

Та зима стала суворим випробуванням для американських робітників. В очах робочого люду Юджин Дебс і Семюел Ґомперс дедалі більше набували рис рятівників, а торговельні «королі» — дияволів. Джордж Пуллмен і далі скорочував платню й кількість працівників, а плату за помешкання не знижував, хоча в скарбниці компанії вже було понад 60 мільйонів доларів готівкою. Друзі попереджали Пуллмена, що він даремно впирається, як осел, що він недооцінює гнів своїх працівників. Він вивіз сім’ю з Чикаго, сховав свою найкращу порцеляну. 11 травня 1894 дві тисячі працівників Пуллмена оголосили страйк за підтримки Американської профспілки залізничників на чолі з Дебсом. У країні почалися й інші страйки, і Дебс почав планувати загальноамериканський страйк у липні. Президент Клівленд послав федеральні війська до Чикаго й поставив на чолі їх генерала Нельсона Майлза, який раніше був маршалом виставки. Майлзові було на цьому новому місці дуже незатишно. Він відчував, що відбувається якесь безпрецедентне збурення, «більш загрозливе й серйозне за наслідками, аніж будь-що подібне раніше». Однак накази він виконував: вийшло, що маршал виставки тепер воює проти її будівників.