Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

На виставці він катав її на оглядовому колесі, на гондолі й гуляв із нею темними запашними стежками Лісового острова під делікатним світлом китайських ліхтариків.

Він зробив їй пропозицію. Вона погодилася.

Проте він її попередив, що під час шлюбної церемонії йому треба буде вдатися до іншого імені — Генрі Менсфілд Говард. То було ім’я його покійного дядька, пояснив він. Дядько пишався своїм походженням і відписав Голмсові свій маєток за умови, якщо той повністю візьме собі дядькове ім’я. Голмс був зобов’язаний це зробити на спомин про покійного дядька.

Мер Гаррісон теж не мав сумніву, що закохався, — у жінку з Нового Орлеана на ім’я Енні Говард. Йому було шістдесят вісім, він двічі став удівцем; а їй було двадцять із чимось — із чим саме, ніхто точно не знав, але її вік оцінювали як 21–27 років. Вона була, за одним описом, «дуже повною» і «сповненою життя». Вона приїхала в Чикаго на весь час ярмарку й винаймала будинок у сусідстві з мером. Вона цілі дні проводила на ярмарку, скуповуючи витвори мистецтва.

Гаррісон і міс Говард мали деякі новини для міста, але мер не збирався ділитися цими новинами з громадськістю до 28 жовтня, коли на виставці проводитиметься День американських міст. І то буде, власне, його день — за два дні до офіційного закриття, але саме того дня він постане перед кількома тисячами мерів міст з усієї країни й насолоджуватиметься своїм статусом мера Чикаго — міста, що збудувало найбільший ярмарок усіх часів.

31 липня 1893 року після двох ознайомчих слухань Комітет з економії надіслав доповідь у Комітет директорів. У тій доповіді стверджувалося, що розпорядження фінансами виставки «можна назвати не інакше, як ганебно марнотратницьким». Абсолютно необхідними є радикальні скорочення витрат і персоналу, і то негайно. «Щодо Будівельного відділу ми просто не знаємо, що сказати, — писали представники Комітету з економії. — Ми не мали часу заглиблюватися в деталі, але в нас сформувалося чітке уявлення, що цей відділ і раніше, і сьогодні керувався принципом не рахувати витрати».

Комітет з економії чітко пояснив, що принаймні для трьох його членів фінансовий успіх ярмарку важливий так само, як і його очевидний естетичний успіх. Честь перших людей Чикаго, які пишалися своїм позбавленим сентиментів (а на думку декого — просто безжальним) прагненням максимального зиску, була в небезпеці. Доповідь завершувалася так: «Якщо ми не хочемо зганьбитися перед усіма як ділові люди, маємо діяти в цьому напрямку рішуче й категорично».

В окремих твердженнях доповіді директорів переконували зробити Комітет з економії постійним і надати йому повноваження затверджувати всі видатки на виставці аж до найдрібніших.

Це вже було занадто, навіть для таких самих жорстких ділків, які сиділи у Виставковому комітеті. Президент цієї організації Гіґінботем сказав, що коли він і дасть комусь такі повноваження, то лише після своєї відставки. Інші директори були налаштовані аналогічно. Ображені цією відмовою, троє з Комітету з економії пішли у відставку самі. Один із них сказав репортеру: «Якби дирекція вважала за потрібне продовжувати роботу комітету з тими повноваженнями, які були заплановані від початку, то голови б полетіли в такій кількості, що вистачило б на весь став Великого двору…»

Доповідь Комітету з економії була занадто різкою, занадто нагадувала догану, а зроблена була саме в той час, коли в усьому Чикаго тривало загальне піднесення тим, що виставку взагалі збудовано, що вона виявилася ще прекраснішою, ніж уявлялося. Навіть Нью-Йорк попросив пробачення — ну принаймні один редактор із Нью-Йорка. Чарльз Т. Рут, редактор «New York Dry Goods Reporter» (часопису, присвяченого тканинам) і не родич покійного товариша Бьорнема, у четвер 10 серпня 1893 надрукував передову статтю, у якій говорив, яку насмішку й ворожість нью-йоркські редактори висловлювали на адресу Чикаго, відколи місто отримало право будувати виставку. «Сотні газет, зокрема й найпотужніші щоденні газети нашого сходу, аж бралися за боки від сміху від однієї думки, що ці грубі вискочки, ці свинарі зібралися влаштувати в себе істинну Всесвітню виставку…» Сміх угамувався, писав він, але мало хто з насмішників приніс amende honorable [56] Публічне вибачення ( фр .). , при тому, що Чикаго на це, без сумніву, заслуговує. Свою безсторонню думку він доповнив тим, що, коли б право проводити виставку виграв Нью-Йорк, він би не впорався із тієї справою настільки чудово. «Як свідчать мої спостереження, Нью-Йорк ніколи не давав собі ради з жодним великим проектом так, як Чикаго змогло дати собі раду тут, — а без цієї блискучої організованості, престижу, фінансових переваг тощо неможливо було б створити нічого й близько подібного до Білого міста». Тож настав час, писалося у статті, поглянути правді в очі: «Чикаго розчарував своїх ворогів і здивував весь світ».