Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Бал відбувався в «Нататоріумі» — чималій будівлі на «Мідвеї», де був великий басейн під дахом, а також бальна й бенкетні зали. Зі стелі звисали жовті й червоні полотнища. Галереї, з яких було видно бал, були обладнані оперними ложами для офіційних осіб виставки й родин вищого світу. У Бьорнема була така ложа, а також і в Девіса, і в Гіґінботема, і, безумовно, в Палмерів. На галереях також були крісла та стоячі місця, на які можна було потрапити за квитками. З поруччя перед ложами звисали шовкові вимпели з вигаптуваними арабесками — і сяяли у світлі ламп розжарювання. Усе це мало невимовно розкішний вигляд. Комітету з економії не сподобалося б.

О 21:15 громадянин Трейн — як завжди, в білому, але цього разу чомусь із оберемком духмяного горошку в руках — вів процесію екзотичного люду, серед якого було багато босих, сходами вниз до бальної зали «Нататоріуму». Він тримав за руку десятирічну мексиканську балерину, а за ними йшли десятки чоловіків і жінок у народних костюмах. Сол Блум стежив за порядком у залі.

Офіційна програма присвячувала кожен танець конкретному гостю чи офіційній особі. Генеральний директор Девіс мав вести перед у кадрилі, Бьорнем — у берлінській польці, мер Гаррісон — у польці. Коли танці закінчаться, всі хором заспівають «Дім, рідний дім».

Було спекотно. У вождя сіу на ім’я Дощ на Лиці — того самого, який убив брата Кастера й тепер жив у хатинці Сидячого Бика на «Мідвеї», — зелена фарба потекла по обличчю. Лапландець прибув у хутряній куртці, ескімоски — в сорочках із моржової шкіри. Магараджа з Капуртали, який цього тижня прибув з Індії, сидів на спорудженому нашвидку троні на бальній сцені; його обмахували опахалами троє слуг.

У залі нуртувала енергія, шаленіли кольори: японці в червоному шовку, бедуїни в червоно-чорному, румуни в червоному, синьому й жовтому. Дамам, які зазвичай практично нічого не вдягали, — індіанці з Амазонії на ім’я Агеза, і дагомейці Затообі — було видано короткі спідниці з маленьких американських прапорів. «Tribune», ненавмисно спародіювавши власну схильність описувати вбрання багатійок, відзначала, що Лола — острів’янка з Південних морів — була «у своєму народному костюмі з тканини, зробленої з кори, який прикривав приблизно половину тіла, з глибоким вирізом і корсажем без рукавів». Ніч тривала, вино лилося, і танцювати з Лолою вишикувалася ціла черга. На жаль, виконавиці танцю живота прибули в халатах і тюрбанах. Чоловіки в чорному колами рухалися по залу, «ведучи в танці чорних амазонок із кошлатим волоссям і в намистах із зубів». Чикаго — та, мабуть, і взагалі світ — ще не бачив нічого подібного. «Tribune» назвала той бал «найхимернішим зібранням люду від часів падіння Вавилонської вежі».

Звичайно, було й частування. Ось офіційне меню:

Закуски:

Варена картопля а-ля ірландське село.

Інтернаціональний салат а-ля «Мідвей плезенс».

Холодні закуски:

Запечений «місіонер» по-дагомейському (західний берег Африки).

В’ялене м’ясо бізона а-ля індіанське селище.

Фарширований страус а-ля страусова ферма.

Верблюжі горби варені а-ля каїрські квартали.

Рагу з мавпи а-ля Гаґенбек.

Основні страви:

Фрикасе з північного оленя по-лапландському.

Смажені сніжки а-ля Льодяна залізниця.

Кристалізоване frappé від експозиції скла фірми «Ліббі».

Випічка:

Воловани а-ля аеростат.

Бутерброди асорті від Шкіряної експозиції.

А щодо десертів у програмі зазначалося: «Двадцять п’ять відсотків від усіх рецептів».

Бал скінчився о 4:40. Екзотичний люд побрів на «Мідвей». Гості посідали в екіпажі, дехто поснув, а хтось заспівав «Після балу» — шлягер того дня, — поки кучери везли їх додому порожніми передранковими вулицями, на яких цокіт копит на граніті відлунював у жвавому ритмі.

Цей бал та інші вигадки Френка Міллета надали виставці щасливішої, шаленої атмосфери. Удень виставка вбиралася в цнотливі білі одежі, а вночі — витанцьовувала босоніж і дудлила шампанське.

Відвідуваність зростала. У серпні середня кількість гостей на день становила 113 403, нарешті перевищивши необхідний стотисячний поріг. Але не набагато. А національна економіка дедалі погіршувалася і становище працівників ставало непевнішим.

3 серпня великий чиказький банк Лазаруса Сільвермана прогорів. Фірма Бьорнема довго була його клієнтом. Уночі 10 серпня Чарльз Дж. Едді, колишня головна особа збанкрутілої Редінґської залізниці, ставши однією з перших жертв паніки, пішов до Вашингтон-парку на північ від «Мідвею» і там застрелився. Звичайно, він теж зупинився в «Метрополі».