Ірвін Ялом - Проблема Спінози

Альфред знову заплющив очі, але ані пари з вуст.

– Не можу розчути. Голосніше, будь ласка. Трішечки голосніше.

І той тихенько заговорив:

– Не вдома. Ніде. Ні з тіткою Цецилією, ні з тіткою Лідією… мені нема місця – ні в школі, ні серед хлопців, ні в родині дружини, ні в архітектурі, ні в інженерії, ні в Естонії, ні в Росії… «Росія-матінка» – ну й жарти…

– Так, так, молодець… продовжуй… – заохочував Фрідріх.

– Вічний маргінал, постійна самозаглибленість, завжди хочеться показати їм… – Тут Альфред змовк і розплющив очі. – Більше мені нічого не спадає на думку…

– Альфреде, ти сказав, що тобі хочеться показати їм. Показати кому?

– Усім тим, хто глузував із мене, – сусідам, у реальному училищі, в Політехнічному, скрізь.

– А як ти збираєшся «показати» їм, Альфреде? Не полишай свого розгальмованого психічного стану. Кажи так, як виходить, – не конче зв’язно…

– Не знаю. Так чи інак, а я примушу їх мене помітити.

– А якщо вони тебе помітять, то ти почуватимешся вдома?

– «Дому» не існує – ти до цього хилиш?

– Наперед визначеного плану я не мав, але тепер у мене таки є одна ідея. Це просто здогад, але сумніваюся, щоб ти міг хоч десь почуватися вдома, бо «дім» – не місце, а душевний стан. Насправді «бути вдома» означає почуватися своїм у власній шкірі. І знаєш, Альфреде, мені сумнівно, що ти почуваєшся в ній нечужим. Цілком можливо, що й ніколи не почувався. Ти, певно, все життя шукаєш «дім» не там.

Альфред сидів мов громом приголомшений. У нього відвисла щелепа, а очі невідривно вдивлялись у Фрідріха.

– Твої слова так і запали мені в душу. Де ти навчився цих штук? Це щось неймовірне! Ти казав, що студіював філософію. Це ти там таке розкопав? Я маю прочитати того філософа.

– Ні, я аматор. Як і ти, я б залюбки присвятив себе філософії, але мушу заробляти на прожиття. От і подався в Цюрих, на медичний, де чимало дізнався про те, як допомагати іншим говорити про складне й неприємне. А тепер, – тут Фрідріх підвівся з-за столу, – доведеться мені залишити тебе. Мати чекає, бо післязавтра я маю повертатися в Цюрих.

– Шкода. Цей досвід був дуже повчальний, і в мене таке відчуття, неначе ми лише почали. А в тебе не знайдеться часу продовжити нашу бесіду, перш ніж ти поїдеш із Ревеля?

– Хіба що завтра, бо вона щодня відпочиває по обіді. То, може, о цій самій порі? Зустрінемося тут?

Й Альфред, приборкавши невситиму цікавість і пересиливши бажання вигукнути «так, так!», лише кивнув із належною мірою церемонності:

– З нетерпінням чекатиму.

Наступного вечора в академії ван ден Ендена старання Клари-Марії, яка затреновувала зі слухачами латину, перервав її батько:

– Перепрошую за втручання, мадемуазель ван ден Енден, але в мене оголошення для пана Спінози. – Й, обернувшись до Бенту, додав: – За годину запрошую вас з’явитись у велику аудиторію, де проходитиме заняття з грецької, на якому обговорюватимуть деякі тексти Аристотеля й Епікура. Хоча грецької ви поки що майже не знаєте, але двоє цих красних панів мають сказати вам дещо важливе. – А відтак, звертаючись уже до Дірка, докинув: – Я знаю, що грецька цікавить вас мало, оскільки – хай як це ганебно – її знання більше не є обов’язковим для вступу на медичний факультет, але деякі аспекти цього обговорення можуть стати вам у пригоді під час майбутньої роботи з пацієнтами.

І ван ден Енден іще раз склав доньці церемонний уклін:

– А тепер, мадемуазель, залишаю вас перевіряти їхні здобутки.

Клара-Марія знову взялася зачитувати коротенькі уривки із Цицерона, що їх Бенту та Дірк почергово перекладали голландською. Кілька разів вона постукувала лінійкою по столу, привертаючи увагу розсіяного Спінози, яку – замість Цицеронових слів – цілковито поглинали чарівні порухи її вуст, коли та вимовляла звуки m і p – як-от у multa [23] Майнове стягнення (лат.) . , pater [24] Батько (лат.) . , puer [25] Підліток, юнак (лат.) . і (це в неї виходило найпривабливіше) praestantissimum [26] Якнайчудовіше (лат.) . .

– Де сьогодні твоя зосередженість, Бенту Спінозо? – запитала Клара-Марія, щосили намагаючись суворо насупити своє надзвичайно приємне грушовидне личко тринадцятилітки.

– Даруйте, панно ван ден Енден, я на мить задумався.

– Поза сумнівом, про батькове заняття з грецької?

– Авжеж, – не став виводити її з омани Бенту, який куди частіше думав про дочку, ніж про батька. А ще з голови все не йшли гнівні слова Жако, почуті за кілька годин до того, – ті, які провіщали йому самотню долю ізгоя-одинака. Так, Жако був упереджений і зашорений, багато в чому помилявся, але в цьому мав рацію: Бенту знав, що не може дозволити собі дружини – як, власне, і родини з громадою. Розум підказував, що він має прагнути до свободи і що вся його боротьба за звільнення від обмежень забобонного єврейського кагалу обернеться фарсом, якщо він усього-на-всього змінить ці пута на подружнє й сімейне ярмо. Його єдиною метою була свобода – свобода мислити, аналізувати й записувати свої буремні думки, що розлягалися в голові розкотами грому. Але йому було нелегко – ох як нелегко – відірвати увагу від звабливих вуст Клари-Марії.