Ірвін Ялом - Проблема Спінози

І той, повагавшись, бовкнув:

– А ти не міг би розказати мені все, що він про мене говорив?

– Усе? Гаразд, я спробую, але спершу дозволь зауважити: з одного боку ти зізнався – й то цілком беземоційним тоном, – що між вами не було великої близькості й ви начебто ніколи не прагнули родичатися один з одним. А от сьогодні тобі закортіло – я б навіть сказав, припекло – почути про нього. Щось тут не клеїться. І це наштовхує мене на думку, що ти в таких собі пошуках – самого себе та свого минулого?

Альфред на мить аж сахнувся: проникливість цього запитання злякала його.

– Так, твоя правда. Мені дуже дивно, що ти це помітив. Настали такі часи… гм, як би тут висловитись… коли все скотилося в хаос. У Москві я бачив розбурхані юрби, що впивались анархією. Цей безлад от-от захлесне всю Східну Європу – та що там, і Західну теж. Море-моренне переміщених осіб. От і я теж неначе відірвався від гілля разом із ними – а може, й більше за інших… відрізаний від усього…

– Тож ти шукаєш опору в минулому, тужачи за його незмінністю. Тебе можна зрозуміти. Дай-но я покопирсаюсь у спогадах – що ж це казав про тебе Ойґен? Зараз, хвилинку – я зосереджуся, розворушу почуте-побачене, і воно зрине в пам’яті.

Фрідріх заплющив очі, але майже одразу й розплющив.

– Щось заважає… на шляху, здається, стали мої спогади про тебе. Мабуть, спершу викладу їх, а відтак зможу дістатися й того, що казав Ойґен. Ти не проти?

– Ні, гаразд, – промимрив Альфред. Хоча й гадав, що не зовсім гаразд. Ба більше – зовсім негаразд, бо вся ця розмова була вкрай незвична: кожне слово, що злітало з Фрідріхових вуст, звучало дивно й неочікувано. Та навіть попри те він довіряв цій людині, яка знала його ще дитиною: від Фрідріха віяло «домом».

А той, знову заплющивши очі, заговорив якимось відстороненим голосом:

– Битися подушками… я пробував, але ти не хотів зі мною гратися… я так і не зумів втягти тебе в цю гру. Серйозний – ой-ой-ой, який серйозний. Порядок і ще раз порядок… цяцьки, книжки, іграшкові солдатики, усе в строгому порядку… ти любив тих солдатиків… страшенно серйозне хлоп’я… я інколи катав тебе «на барані»… гадав, тобі сподобається… але ти завше швидко зістрибував… хм, не любив веселощів?.. а чи за пустощі могло влетіти?.. у домі атмосфера холоду… без матері… батько відчужений, пригнічений… ви з Ойґеном ніколи не розмовляли… де пропадали твої друзі?.. я ні разу не зустрічав їх у тебе вдома… ти був боязкий… утікав до себе в кімнату й зачиняв за собою двері… завжди біг до своїх книжок…

Тут Фрідріх зупинився, розплющив очі, добряче приклався до кухля з пивом і спрямував погляд на Альфреда:

– Оце й усе, що випливло зі сховища моєї пам’яті про тебе – можливо, пізніше пригадається ще щось. Ти цього хотів, Альфреде? Бо я волів би переконатися. Мені хочеться дати братові свого найближчого друга саме те, чого йому треба й кортить. – Той кивнув, а відтак швидко відвернувся, соромлячись свого приголомшення: він ще ніколи не чув таких балачок. Фрідріх говорив німецькою, але його слова були, уважай, іноземні.

– Ну, то я продовжу та згадаю, що говорив про тебе Ойґен. – Він повторно заплющив очі й за хвилину знову заговорив таким-таки дивним, відстороненим тоном: – Ойґене, промовляй до мене про Альфреда. – А відтак його голос сковзнув на ще інший тембр – той, що, напевно, мав імітувати тембр друга:

– А… мій боязкий і соромливий братик, чудовий художник… успадкував увесь хист нашої сім’ї… мені подобалися його замальовки Ревеля… порту з усіма кораблями на якорі, лівонського замку з вежею «Довгий Герман»… вправні праці… навіть для дорослого, а йому ж було всього десять… мій маленький братик… завше з книжкою… бідолашний Альфред, відлюдько… він так полохався інших дітей… хлопці-однолітки його не любили – кепкували й дражнили «філософом»… тепла йому дісталося небагато… наша мати померла, батько був при смерті, а тітки мали чуйне серце, але ж увесь час клопоталися коло власних родин… я мав би робити для нього більше, але до Альфреда було важко достукатися… та мені й самому дуже мало що перепадало.

Фрідріх розплющив очі, раз-другий кліпнув, а відтак, заговоривши своїм звичним голосом, мовив:

– От і все, що я пам’ятаю. Хоча ні, Альфреде, – була ще одна річ, але я скажу це зі змішаними почуттями: Ойґен винив тебе в материній смерті.

– Винив? Мене? Та мені ж було всього кілька тижнів.

– Коли хтось помирає, ми нерідко шукаємо, що б – або кого б – звинуватити в цьому.