Ірвін Ялом - Проблема Спінози

Франку похитав головою:

– Ні, всього, що нам потрібно, ми ще не отримали. Я хочу знову зустрітися з ним.

– Але ж я щойно перерахував усі його мерзоти: те, що він говорив, – це чистісінька єресь. Цього жадав від нас дядько Дуарте, і ми зробили все, як він хотів. Доказів вистачить із головою: Бенту Спіноза не єврей, а юдофоб.

– Ні, – повторив Франку, – не вистачить. Мені треба послухати ще. І я не стану свідчити, якщо не послухаю.

– У нас усього більше ніж досить. Твоїй родині загрожує небезпека. Ми уклали з дядьком Дуарте угоду – а від домовленості з ним не відкараскаєшся. Це тільки той дурник Спіноза спробував таке втнути – обшахрати його, обійшовши бет-дін . Лише завдяки дядьковим зв’язкам, дядьковим хабарям і дядьковому судну ти й досі не тремтиш від жаху де-небудь у португальській печері. А всього за два тижні його корабель вирушає назад – по твоїх матір і сестру та по мою сестру. Чи ти хочеш, щоб вони горіли, як наші батьки? Якщо не підеш зі мною до синагоги й не посвідчиш перед кагалом, то, вважай, власноруч розпалиш під ними багаття.

– Я не баран і на побігеньках ні в кого не буду, – гнув своє Франку. – Часу в нас досить, і мені треба дізнатися більше, перше ніж свідчити перед кагалом. День туди, день сюди нічого не змінить, і тобі це відомо. А крім того, дядько зобов’язаний подбати про свою рідню, навіть якщо ми не зробимо нічогісінько.

– Дядько вчинить так, як сам захоче, – я знаю його краще, ніж ти. Йому не писані жодні закони, крім власних, і щедрість натури теж не властива. Я не хочу більше ходити до твого Спінози. Він паплюжить увесь наш народ.

– У нього більше розуму, ніж у всієї громади, разом узятої. А якщо ти не хочеш іти, то я сам побесідую з ним.

– Ні, якщо підеш ти – піду і я. Одного я тебе не пущу. Той тип уміє бути переконливим – я й сам відчуваю сум’яття. Варто тобі поткнутися туди одному – і не встигну я й оком змигнути, як вам обом оголосять херем . – Помітивши спантеличення на обличчі кузена, Жако пояснив: – Херем – це анафема, відлучення від громади. Ось ще одне гебрайське слово, яке тобі краще запам’ятати.

– Guten Tag [22] Добрий день (нім.) . , – сказав незнайомець, простягаючи руку, – мене звати Фрідріх Пфістер. Ми, бува, не знайомі? На вигляд я вас наче пригадую.

– Розенберґ, Альфред Розенберґ. Виріс тут, але щойно з Москви. Лише минулого тижня отримав диплом Політеху.

– Розенберґ? А, он воно що – то ви молодший брат Ойґена! А я дивлюся, що очима схожий. Не заперечуєте, якщо я приєднаюся до вас?

– Звісно ні.

Поставивши на стіл свого пивного кухля, Фрідріх усівся навпроти Альфреда.

– Ми з вашим братом були нерозлийвода-друзями, та й досі тримаємо зв’язок. Я часто бачив вас у нього вдома – і навіть «на барані» катав. Ви ж років на… щось із шість чи сім молодший за Ойґена?

– На шість. На позір у вас є щось знайоме, але згадати остаточно мені не вдається. Не знаю чому, але з тих ранніх років я мало що пам’ятаю: усі спогади стерлися. Ви ж розумієте: мені було дев’ять чи десять, коли Ойґен поїхав навчатися в Брюссель, і відтоді ми практично не бачилися. То, кажете, ви з ним і дотепер не втратили зв’язку?

– Так, усього два тижні тому ми разом вечеряли в Цюриху.

– У Цюриху? То він уже не в Брюсселі?

– Поїхав звідти з пів року тому. У нього стався рецидив туберкульозу, тож він перебрався до Швейцарії – підлікуватися й відпочити. А я саме навчався в Цюриху – от і перевідав його в санаторії. За тиждень-два його випишуть, і він подасться в Берлін, на вищі курси банківської справи. За кілька тижнів я й сам збираюся туди на навчання, тож у Берліні ми зустрічатимемося частенько. А ви нічого цього не знали?

– Ні, наші шляхи розійшлися. Ми ніколи не були близькі й тепер уже практично втратили зв’язок.

– Так, Ойґен казав мені – здається, жалкуючи. Мені відомо, що ваша мати померла, коли ви були ще малям, – і це обом вам далося нелегко, – а батько, пригадую, теж пішов із життя молодим. Від сухот?

– Так, і то всього в сорок чотири. Це сталося, коли мені було одинадцять. Гер Пфістер, скажіть…

– Прошу, звіть мене Фрідріх. Брат мого друга – також друг. То, може, перейдемо на «ти»?

Альфред кивнув.

– Так от, хвилину тому ти, Альфреде, збирався спитати…

– …чи Ойґен коли-небудь згадував про мене.

– Під час останньої зустрічі – ні. Ми років зо три не бачилися, тож мали багато чого надолужити. Але доти він часто заводив розмову про тебе.