Ірвін Ялом - Проблема Спінози

– Ну, я ж по-своєму не чужий. А ти, звісно, й сам розумієш, що зі старими друзями не здружуватися наново.

– Зі старими друзями не здружуватися наново… – Альфред на мить замислився, а відтак усміхнувся. – Хм, розумію. Дуже дотепно. Бачиш, від самого ранку мене не полишає відчуття чужинства: я ж лише вчора повернувся з Москви. Та ще й залишився сам самотою. Бо я нетривалий час був одружений: у моєї дружини сухоти, й кілька тижнів тому батько відправив її до Швейцарії, в санаторій. Але річ не тільки в сухотах: її заможна родина вважає, що я зі своїми злиднями їй категорично не пара, тож не маю жодного сумніву, що нашому короткому шлюбу кінець. Ми замало пробули разом, і навіть наше листування майже вщухло. – Альфред квапливо ковтнув пива й повів далі. – Приїхавши вчора сюди, до тітоньок, дядечків, племінників і племінниць, я відчув, що ті ніби зраділи мені, й від тепла нашої зустрічі на душі стало хороше. Зникло відчуття чужинства. Але ненадовго. Бо сьогодні вранці, щойно прокинувшись, я знову відчув відчуження й безпритульність, тож подався блукати містом і все шукав, шукав… сам не знаю чого. Гадаю, домівки, друзів чи хоч би знайомих облич. Але побачив лише незнайомців. Навіть у реальному училищі я не зустрів нікого знайомого, крім свого улюбленого вчителя, що викладав у мене образотворче мистецтво, та й він лише вдав , неначе впізнав мене. А відтак, менш ніж годину тому, приспів останній удар. Я вирішив податися туди, де справді буду на місці, покласти край життю у вигнанні, возз’єднатися зі своїм народом і повернутися на Батьківщину. Маючи намір вступити до німецької армії, я зайшов до її військового штабу – це тут, через вулицю. А там сержант-вербувальник, єврей на прізвище Ґольдберґ, відмахнувся від мене, немов від комахи. Відправив геть зі словами, що німецька армія – для німців, а не для громадян країн-супротивниць.

Фрідріх співчутливо кивнув.

– Цілком імовірно, що останній удар обернеться для тебе благом. Можливо, тобі пощастило й ти отримав відстрочку або й повне помилування – не сконаєш безглуздою смертю в брудному окопі.

– Ти казав, що в дитинстві я був на диво серйозний. Гадаю, я і досі такий. Наприклад, я всерйоз сприймаю Канта та вважаю за свій моральний обов’язок записатися добровольцем. Бо на що перетвориться світ, якщо кожен полишить напризволяще нашу смертельно поранену Батьківщину? Коли Вітчизна кличе, сини мусять відповідати на поклик.

– От дивна штука, – мовив Фрідріх, – наскільки більше в нас, остзейських німців, германського, ніж у тих, що в Німеччині. Певно, всі ми, німецькі переселенці, відчуваємо ту саму величезну тугу, про яку ти говориш, – за домівкою, де нам воістину місце. Ми, німці Прибалтики, опинилися в епіцентрі чуми невкоріненості. Нині я відчуваю її найгостріше, бо цього тижня в мене помер батько. Тому-то я зараз і в Ревелі. І тепер теж не знаю, де мені місце. З материного боку мої дід та баба – швейцарці, проте й там я почуваюся серед чужих.

– Прийми мої співчуття, – кинув Альфред.

– Дякую. Багато в чому я сприйняв це легше, ніж ти: моєму батькові було замало не вісімдесят, і все моє життя він був повноцінно в ньому представлений. А мати в мене й досі жива. І тут я здебільшого зайнятий тим, що допомагаю їй перебиратися до будинку сестри. Я, власне, тільки й вискочив на хвильку, бо вона лягла здрімнути, й скоро маю повертатися до неї. Але перш ніж піти, я хотів би сказати, що вірю: проблема «дому» для тебе глибока й нагальна. Щоправда, в мене ще є трішки часу, якщо ти волів би поговорити про неї докладніше.

– Не знаю, як до цього й підступитися. Щиро кажучи, мене приголомшує твоє вміння так легко бесідувати про глибоко особисте. Я ніколи не чув, щоб хтось висловлював сокровенне так відверто, як ти.

– Як хочеш, я допоможу й тобі навчитися такого.

– Ти про що?

– Ну, допоможу вловити та збагнути, які в тебе почуття щодо «дому».

Альфред насторожився, але після довгого, затяжного ковтка латиського світлого зголосився.

– Спробуй наступне: роби достоту те саме, що і я, коли розворушував свої спогади про тебе в дитинстві. Ось що я пропоную: тримай у голові словосполучення «не вдома» й повтори його про себе кілька разів: «не вдома», «не вдома», «не вдома»…

Хвилину-дві Альфред беззвучно ворушив губами, артикулюючи ці слова, а відтак похитав головою:

– Нічого не виходить. Моя психіка бастує.

– Психіка ніколи не бастує – вона завше працює. Просто нерідко нам щось заважає – не дає усвідомити цей процес. У твоєму випадку, гадаю, ідеться про сором’язливість, і то через мене. Спробуй-но ще раз. Якось так: заплющ очі й забудь, що я тут, не зважай на те, що я про тебе подумаю, не переймайся тим, як я можу розцінити почуте від тебе. Пам’ятай лише, що я намагаюся допомогти, й не забувай, що я даю тобі слово: ця розмова залишиться тільки між нами. Я не переповім її навіть Ойґенові. А тепер заплющ очі, розслабся, й щойно в свідомості зненацька з’являтимуться ідеї, навіяні словами «не вдома», просто озвучуй їх. Кажи все, що на думку спаде, – нехай і безглузде.