Ірвін Ялом - Проблема Спінози

– Так, почасти це правда. Але наразі продовжуйте – дуже скоро ця думка з’явиться знову.

Альфред якусь хвильку подекламував про себе, щоб згадати, де зупинився, й почав:

– «Але що найбільше привернуло мене до Спінози, то це його безмежна корисливість, яка проглядала…»

– « Без корисливість», а не корисливість, – гримнув на нього директор Епштейн, який ретельно відстежував за конспектом кожнісіньке слово. – «Безкорисливість» тут означає емоційне відсторонення.

Альфред кивнув і виправився:

– «Але що найбільше привернуло мене до Спінози, то це його безмежна безкорисливість, яка проглядала з кожної тези. Ті дивовижні слова: “Хто справді любить Бога, той не може прагнути до того, щоб і Бог його любив” – з усіма засновками, на яких вони ґрунтуються, й усіма висновками, які звідси випливають, дощенту заполонили мої думки».

– Це складний уривок, – промовив директор. – Дозвольте мені пояснити вам. Ґете говорить, що Спіноза навчив його звільняти свій розум від стороннього впливу. Дошукуватися своїх почуттів і доходити власних висновків, а відтак діяти, опираючись на них. Інакше кажучи, любов має литися вільним потоком, беззастережно до думки про ту зустрічну любов, яку можна за неї отримати. Ця думка застосовна й до передвиборчих промов. Чи виголосив би Ґете промову суто заради захоплення, яке викличе в інших? Звісно, що ні! Як і не сказав би нічого тільки тому, що саме це й хотіли б від нього почути. Розумієте? Вловлюєте, про що йдеться?

Альфред кивнув. Він по-справжньому розумів тільки те, що викликав у директора глибоке обурення. Тож мовчки чекав, доки той не зробив йому знаку продовжувати:

– «Однак і тут не можна не зауважити, що воістину найзадушевніші стосунки постають із прямих протилежностей. Спокій Спінози, який усе врівноважував, різко контрастував із моїм стремлінням усе розбурхати, його математична метода була таким собі віддзеркаленням мого чуттєво-зображального поетичного мислення, й саме та впорядкованість викладу, яку вважали невідповідною до предмета, моралі, перетворила мене на його ревного учня й затятого шанувальника. Розум і серце, розважливість і чуттєвість шукали одне одного з неминучою вибірковістю спорідненості, й завдяки цьому з них постав союз кардинально різних натур».

– Вам зрозуміло, що він має на увазі під двома різними натурами? – запитав директор Епштейн.

– Гадаю, йдеться про розум та серце.

– Так, достеменно. І де ж тут Ґете, а де Спіноза?

Альфред, здавалося, спантеличився.

– Розенберґу, це ж не просто вправа на запам’ятання! Я добиваюся від вас розуміння цих слів. Ґете – поет. То він «розум» чи «серце»?

– Він «серце». Але ж у нього був і геніальний розум.

– О, так. Тепер я розумію ваше спантеличення. Але тут він каже, що Спіноза дарує йому врівноваженість, яка допомагає узгодити його палку уяву та пристрасність із належними незворушністю й поміркованістю. Ось чому Ґете називає себе «затятим шанувальником» Спінози. Второпали?

– Так, гер директор.

– Ну то розказуйте далі.

Але той зволікає – в очах у нього проступає переляк.

– Я збився й не пригадую, де саме зупинився.

– Усе гаразд, – утрутився гер Шефер, намагаючись заспокоїти учня. – Ми розуміємо, що важко розповідати напам’ять, коли тебе весь час переривають. Підгляньте в конспект і знайдіть потрібне вам місце.

Набравши повні груди повітря, Альфред пробіг поглядом свої нотатки й повів далі:

– «Спочатку цю людину похапом проголошують атеїстом, а її погляди – вартими всілякого осуду, але тут-таки додають, що то був тихий і занурений у свої студії мислитель, чоловік нелукавий, мирний обиватель і добрий громадянин. Тож, здається, тут зовсім забуто євангельський вислів: “По їхніх плодах ви пізнаєте їх” [17] Від Матвія 7:16; тут і далі біблійні цитати подано в перекладі Івана Огієнка. , бо як же може життя, яке вгодне людям і Богові, постати на згубних засадах? Я ще дуже добре пригадував, що за умиротворення та ясність на мене зійшли, коли я свого часу гортав праці, які лишила по собі та дивовижна людина. Моїй пам’яті було несила відтворити подробиці, але це враження зоставалося дуже чітким, тож я повторно поспішив до тих книжок, яким так багато завдячував, і на мене знову повіяло тим самим подихом спокою. Я віддався цьому читанню й, зазираючи в себе, упевнявся, що світ іще ніколи не розкривався мені аж так ясно».

І, закінчивши останній рядок, Альфред полегшено видихнув. Жестом дозволивши учневі сісти, директор підсумував: