Роман Іваничук - І земля, і зело, і пісня

Світло папоротевого цвіту, немов сяйво чародійного ліхтаря, розпорювало перед мандрівником завісу, й незнання знанням ставало, а відчуття безпеки перемінювалося в осторогу, й негоже було смертному виходити на піднебесну Дівич-гору, де містилося требище Мокоші, обставлене кам’яними подобами космічних і земних сил, й символізували вони її власну потугу. Стояли там ідоли бога грому Перуна, якого греки-християни Іллею найменували, і повелителя буревіїв, смерчів та ласкавців, бога вітрів Стрибога, і Полісуна, знаного Леонтієві під ім’ям Меркурія, і Сварога – бога вогню, у греків-язичників Гефестом званого, і Велеса – бога худоби, а в християн – Юрія, і Ярила, котрого греки Марсом величають, а теж Мокошине кам’яне зображення з підведеними до неба руками: у греків-поган вона Деметрою звалася, а в християн – Орантою.

Й подумав Леонтій, що всі ці символи – єдині для всіх живущих на землі, яка не знає ні меж, ані часу. Він обминув Дівич-гору й зайшов у темну діброву. З-поміж дубових стовбурів вийшла сувора амазонка в парі з укоронованим розлогими рогами оленем, і втямив місіонер, що ця богиня з’явилася перед ним, щоб нагадати йому про грецький час, який перестав для нього існувати; він низько поклонився Артеміді й пройшов повз неї, мовчазної й суворої, яка не мала над ним, захищеним квіткою купальської папороті, влади, й протяг лісових просік виніс його на галявину, де стояла крита ґонтом хата, на призьбі котрої сидів сумирний чоловічок: склавши навхрест два сухопрути, тер він завзято одним об другий, примовляючи:

«Приходь до мене, дєдику, чи від сонечка, чи від місяця, чи з небес вогненних. Приходь, мандрівниче ясний, до дітей своїх і накажи дітям-вогнятам, щоб годили нам й допомагали».

Спитав Леонтій у чоловіка, з ким він так улесливо розмовляє, й той, не покидаючи свого заняття, відказав:

«З духом вогню Перелесником».

Й тоді закурилися сухопрути, засвітився жар, і вогник спалахнув. Чоловічок підвівся, кивнув гостеві головою, запрошуючи його до хижі. Підійшов до печі, вклав у горно полінця, складаючи їх навхрест, запалахкотіло в ній полум’я, а чоловічок незмірно виріс, аж головою стелі досягнув, ніби той вогонь дав йому снаги для зросту.

«Хто ти?» – спитав Леонтій.

«Я бойківський волхв Ревера, жрець вогню. Спузарем служу у Сварога й Мокоші поклоняюся».

І втямив Леонтій, що зустрівся він з титаном Прометеєм, який виріс на бойківській землі.

Леонтій втямлював, що перебував не уві сні, і все, що діється довкола нього, справжнє. Але й теж усвідомлював: чари купальської ночі перенесли його у зовсім інший світ, ніж той, у якому він перебував, розмовляючи з князем у шатрі.

Десь далеко, в Тухольській долині під Крушельницею, ще таланіли хороводні пісні бойківських дівчат і лунав галас парубоцтва – буяло там реальне життя горян, що вийшли прославляти літо й віддавати хвалу папоротевому цвіту, якого ні один щасливець відшукати не спроможний; надія на ворожбитний дарунок всесильної Мокоші жила лише в язичницьких молитвах і заклинаннях. Однак сліпучо-біла квітка щастя, яка дала змогу побачити незнане, зоріла в душі чужинця й заводила його у ворожий світ, щоб здолати, запрягти той світ у нову віру, у невластиві для нього звичаї, навчити чужих людей своїх молитов і засвітити на їхній землі найсвятішу Господню правду.

Відчував Леонтій, як супроти його волі лагідніла в душі та ворожість, степліла вона ще тоді, коли він побачив за полохливою заслоною полум’яних язиків дивовижну красу, оспівану в купальських піснях карпатську природу – в образі звабливої богині Мокоші, яка нагадала йому покинуту в рідному краю кохану Діану. Ніщо живе не могло встояти перед богинею, й Леонтій пізнав з нею солод краси, дивовижної, як сяйво папороті.

Завело пілігрима те сяйво крізь Мокошине безчасся в домівку бойківського Прометея, який перемінився із сумирного спузаря – у світлі видобутого із сухопрутів вогню – у волхва, одягнутого в чорну кирею і з жезлом, увінчаним кінським черепом, у руці.

Був це той самий хмарогонець, який шаленим танцем довкруж вогню, розкладеного в Тухольській долині, стягав з неба зиґзаґи Перунових стріл. Волхв узяв Леонтія за руку, обидва вийшли на подвір’я до жертовника, де палала ватра, й промовив мирно, без властивої жерцям зверхності:

«Для чого ти прийшов у наш край, чи ж мало тобі Візантії й інших земель заморських?»

«Науку віри в єдиного Бога приніс я вам», – відказав Леонтій і відчув при тому, як потахає впевненість у його мові.