Роман Іваничук - І земля, і зело, і пісня

Мокоша взяла його за руку й кам’янистими рагашами вивела з гірських тіснин на відкриту тацю землі, що прослалася від обрію до обрію, окреслена межами минулого й майбутнього. Було то поле світового безчасся, яке мало поглинути власний час прибулого.

Вона підвела Леонтія до розбуялого куща папороті, й він побачив, як з ребристого листя вихоплюється струнка бадилина, уквітчана білогарячим пуп’янком.

Мокоша зірвала ту гарячо-білу квітку, піднесла вгору, а тоді перед очима Леонтія явився примарний, мов уві сні, й правдивий, як будень, світ, й жили на ньому незнайомі люди, які дихали тим самим повітрям, що й він, чули ті самі голоси птахів і звірів, проте підкорилися законам і звичаям, яких не знав чужинець, а щоб пізнати, мусив перемінитися в пілігрима, цікавістю пойнятого.

Та враз не стало біля Леонтія Мокоші, ніби розчинилася її зваба в шумі темних борів, у журчанні потічків й натужному плині рік, у клекоті орлів у небесах, у світлі допитливих дитячих очей, у недовірливих поглядах суворих мужів, у хтивій звабі красунь, кожна з яких взяла дар від Мокоші: білизну грудей, гнучкий стан й трояндову жагу очей, і входив чужинець у відвічне на цій землі життя, яке він наповратився просвітити новою вірою, не знаючи таємниць віри тутешньої; не відав Леонтій і джерел її – так само, як несила було йому збагнути, звідки береться всеможне сяйво папоротевого цвіту, яке відкривало перед ним незнайомий край.

І, ставши з місіонера пілігримом, ступив Леонтій у світ, затоплений сяйвом купальського цвіту.

Ієромонах Леонтій, зачувши слова князя про вогонь, що його виносять пожильці зі старого дому в новий, вийшов із шатра й увіч той вогонь побачив: котився він кроковими колесами із Крушельниці, й супроводжували його русалки, які, тримаючись за руки в хороводі, сходили з гори в Тухольську долину.

Не вернувся Леонтій до намету, й подумав князь, що його співрозмовник потрапив у русалчин полон. Не посилав за ним гридня й пильно прислуховувався, чи не чутно погоні. Та від залучини, де Опір впадав у Стрий, не долинало жодного звуку, й заспокоївся Святослав, з полегшею здогадуючись, що Святополкові вої не зважилися наближатись до заставлених уграми Верецьких Воріт, й опальному князеві вдасться, як тільки розсвітне й закінчиться купальська ніч, вивести свій загін крутим схилом Крушельниці до перевалу.

Під спів дівчат, заколисаний русальною ворожбою, Святослав поринув у підступну дрімоту й у напівсні побачив: верби над Опором опустили віття в зашумлений плин ріки, й по них спиналися, виходячи на берег, русалки, які покинули на дні Опору кришталеві хороми, й тягнулися до місяця, що із серпика ставав повнею; були вони зеленоволосі, синьоокі й гнучкостанні, а голівки їхні коронували вінки з осокового віття та водяних лілій.

Заплітали довгими пальцями волосся в коси, гойдалися на вербових гілках й тихо наспівували; те солодке жебоніння заманювало князя, він вийшов із шатра й, підійшовши до верб, вибрав з русалок найвродливішу – Марену, подав їй руку, русалка потягнула його до себе, й він пірнув на дно сну.

Й приснився Святославові сон, облудності якого не дано було йому збагнути.

Ось вийшов він на берег Стрия, де вчора поліг його ар’єрґард, й не побачив там ні ворожого війська, ані полеглих ратників, пологим зарінком блукала лише одна постать, і був то братовбивця Святополк Окаянний. Обхопивши руками голову, він уголос вимолював у свого нового Бога прощення за тяжкий гріх, плакав, ридав, бився в груди, – й злобно помислив Святослав, що сповнюється проклін Ярослава Мудрого: настигло злочинця божевілля.

З глибоких плес Стрия і з гірських недеїв виповзали одноокі біси, вони не давали Святополкові ні втекти, ані заховатися – обступали вбивцю й прошивали його наскрізь палючими стрілами позирків; на тілі провинного ятрилися рани, з яких просочувалася чорна кров; з неба злітали круки зі сталевими дзьобами, довбали його тім’я, й він дико кричав від невимовних мук сумління.

Святослав кинувся, щоб добити злочинця, та сахнувся назад і стетерів у подиві: сполохані круки позлітали вгору, два біси злилися в одного: перед князем став нерозкаяний кат з озвірілим обличчям убивці й зловісним поглядом. Пойнятий страхом князь почав утікати від моторошного видива й забрів у сон, з якого вже не було вороття.

…У ту пору, коли князеві Святославу привиділася неминуча смерть, Леонтій з квіткою купальської папороті в руці мандрував незнайомим світом, який не мав меж й де панувало Мокошине безчасся, – була довколишня природа вічною й неосяжною, як сама богиня.