Роман Іваничук - І земля, і зело, і пісня

Й заговорив волхв, допитливо зазираючи в очі місіонера, проте ні злості, ні зневаги не почув Леонтій у його голосі.

«Ти правду мовиш: править світом єдиний Бог. Як тільки закінчиться купальська ніч, визирне він із-за Маґури й покотиться золотою колісницею по небосхилу».

«Ми його Саваофом називаємо», – стужавів голос Леонтія.

«Назви різні, а Бог один. У Турані його називають Аллахом, а ми Даждьбогом».

«Але ж не Аллах і не Даждьбог створили людину за своєю подобою й поселили її в раю на полях між Тигром і Євфратом…»

«Я знаю: візантійці твердять, що рай був у Месопотамії на червоних пісках… Але хіба ти ще не переконався, що рай був заснований Господом тут? Поглянь лише довкола, пілігриме, на наші гори й полонини: де так низько висять над головами зорі, де ходять люди в німбах місячного сяйва, де трави шепочуть, а дерева гучно розмовляють, – ти ж мусив уже чути їхню мову, адже цвіт папороті у твоїй руці».

«Віра ваша жорстока, – спробував оборонятися Леонтій. – Ви не віддаєте мертвих землі, а спалюєте їх».

«Ми спалюємо мертвих, а ви губите людей у вогні живими!» – відказав волхв.

Він узяв з руки Леонтія цвіт папороті й змахнув ним на захід, де ще чорніли в пітьмі і небо, і земля. Й пучок світла від квітки впав кружалом на складене з полін кострище із стовпом посередині, до якого була прив’язана оповита в білу попону постать.

У тому світляному крузі відбувалося щось неймовірне і для Леонтія страшне. Позаду кострища, за стовпом, до якого була прив’язана людина, сиділо за столом троє ченців у чорних мантіях з гостроверхими каптурами, очі їхні зловісно блищали, а середній монах, який тримав у руці золотого хреста, зачитував із розгорнутої перед ним книги вирок, вкарбовуючи у свій голос непоступливість і лють:

«Іменем Христа, віровідступницю і відьму Маґдалену засуджено найсвятішою Супремою до спалення на вогнищі!»

Чорносутанні судді повставали й, хрестом тричі себе осінивши, заволали:

«Аутодафе!»

Біля кострища порався спузар, тер одним до одного сухопруття – достоту так, як це робив волхв Ревера, коли розпалював вогонь у печі: з патиччя цівкою заструменів димок, й коли зблисли пелюстки полумені, він підклав палаючі прутики у хмиз, і як спалахнув вогонь, з-під білої попони вихопився пронизливий крик – так могла кричати зранена мисливцем лань; зойк не був на людський схожий – то з неймовірного болю лементувала сама Природа, благаючи в неба порятунку; лемент поволі потахав серед диму, жінка вивільнила руки, розпростерла їх, немов хотіла злетіти в небо, й стала схожа на хрест.

Й пробився з німоти голос Леонтія:

«Це пекельне видіння, такої смерті ще ніхто у світі не зазнавав і зазнавати не буде, навіщо ти, волхве, зганьблюєш брехнею християнську віру? Де такою смертю карають?»

«Ти забув, християнський місіонере, – відказав Ревера, – що в ту хвилину, коли ти спостерігав акт інквізиції, часу не існувало, його для тебе спинила Мокоша, щоб ти в один мент увіч побачив, яке горе принесе людям твоя віра…»

«Неправда твоя!» – вигукнув Леонтій і кинувся до волхва.

Він вихопив з його руки папоротевий цвіт і змахнув ним на схід, де на небокраї протягнулася рожева смужка світанку. Десь там, у потойбіччі ночі, будилося сонце, яке у цьому гірському краю Даждьбогом називають, воно поволі виборсувалося зі сну, посилаючи поперед себе світло, щоб люд, який прокинеться, побачив не горе, не смерть, а світле добро, що його приносить нова віра, – й перед волхвом і місіонером виросли на обрії бані величної церкви із золотими хрестами й високі мури монастиря. Даждьбогові промені відчинили браму святої фортеці, й перед очима суперників відкрилася простора зала, заставлена попід стінами стелажами, на яких лежали фоліанти й інкунабули з тиснутими сріблом буквицями; до стелажів підходили ченці, послушники й спудеї, брали книги в руки, розгортали, читали, й сяйво сонця творило над їхніми головами німби знань.

«Дивися, волхве, – промовив Леонтій, – нова віра не смерть приносить, а світло науки».

Волхв не заперечував, він сказав лише те, чого ще не міг збагнути християнський місіонер.

«У ті книги, написані всевідними чужинецькими письмовцями, ми мусимо вкрапити крихту своєї мудрості, знань і досвіду, адже, прийнявши нову віру, не перемістимося до Візантії, а залишимося назавше на своїй землі, й тому прагнемо, щоб наші діти, внуки і правнуки, пізнавши візантійську науку і прийнявши вашого Бога як єдиного для всього людства, не забували, що вони не всесвітні пілігрими, а пожильці руського краю, і пам’ятали, звідки родом і хто вони є… Тому заходьмо, місіонере, у наш світ мудрості, забав і звичаїв, пізнаємо його й запишемо у свої покони, у християнські книги. Не сміємо їх забути – як би тоді збіднів весь світ!»