Роман Іваничук - І земля, і зело, і пісня

Творилося над рікою первісне аутодафе. Тіла парубка й нареченої попеліли, а їхні душі летіли вже на митарства в чистилище, й вірили похоронні гості, що потраплять покійники до раю, коли пройдуть через кару за вчинені гріхи, обминувши муки, котрих не заслужили: за брехню, наклеп, пияцтво, злодійство, грошолюбство, гордощі, убивства, блуд і перелюб. І здалося Леонтієві, що на кострищі попеліє він сам.

Щоб гідно провести покійників до раю, заправили мужі буйну тризну. Задзвеніли дримби, заплакали скрипки, затрубіли трембіти, загупав бубен; волхв Ревера перемінився в рогатого Чугайстра, достоту схожого на грецького Діоніса, й пішов у круговоротний танець; поважні ґазди, розшалівши від охоти, обнімали молодиць, безсоромно заголювали їх, й вони не оборонялися, зникали з ними в лугах, звідки до самого ранку долинали пристрасні зойки. Шабаш тривав доти, поки не погас жертовник, а рожеву смужку світанку розірвало марево Даждьбога.

Й прокинувся тоді зі сну вражений несусвітнім блюзнірством Леонтій, і закричав:

«Досить, зупиніться!»

Й раптом стихло довкруж. Перед Леонтієм посередині свого двору стояв статечний волхв Ревера й поблажливо прислухався до мови місіонера.

«Яка жорстока ваша віра», – проказав Леонтій, дивлячись на димові оболоки, що їх гнали в гори вітри.

«У сиву давнину, – відказав волхв, – ми сповідували закони юдейської Тори: чей Авраам важився заколоти свого сина Ісаака. Та це діялося тоді, коли наші люди ще коней не знали. Нині ж овдовіла наречена дає лише обітницю ніколи не виходити заміж…»

«Й приносили в жертву немовлят?!» – зойкнув Леонтій.

«Було й таке», – спокійно відказав волхв.

«І справляли по них богохульну тризну?» – допитувався пригнічений місіонер, який проповідував релігію, народжену юдейським старозавітом.

Мовчав Ревера.

«Це був мій похорон, – зітхнув Леонтій. – Я нині зневірився у своїй і вашій релігії».

«Не станеться цього з тобою, – промовив Ревера. – Немає вашої і нашої релігії: вона у нас єдина. Ті закони одні. Й ті вірування, які віджили свій вік, теж спільні: Господь один над нами. А тризну ви доконче візьмете у свою віру як обичай. Тризна – не гріховна забава, то спосіб відганяти від живих Мару…»

…Коли сполохані круки зі сталевими дзьобами позлітали вгору, а два біси злилися в одного, й перед Святославом став нерозкаяний кат з озвірілим обличчям, – пойнятий страхом князь почав безтямно втікати, і в тій соромотній втечі забрів у сон, з якого вже не було вороття…

На Кливі заграли трембіти, й подумав обнадіяний на порятунок Святослав, що то ватаги скликають бойківських ґаздів на полонинський хід. Розглянувся по Тухольській долині, з якої мали б витекти й покотитися рагашами та просіками до гірських полонин чорно-білі отари овець; за ними поважно потягнуться червонобокі корови та горбаті бугаї, й задзяворять обабіч походу кудлаті вівчарки, заганяючи до гурту збитошних баранців, охочих зазнати полонинської волі, – пробуватимуть вони знаходити знайомі їм путівці, щоб навпростець допасти до соковитих трав, а позаду отар і стад ітимуть, приграваючи на сопілках, чабани в чорних крисанях і довгополих сардаках.

Та в Тухольській долині не чутно було й звуку: мертво зачаїлася вона, чогось очікуючи в напруженій тиші, й дихала холодними протягами, ніби то сам Велес продував ізвористі проходи у глибину гір, щоб легше дихалося тварям, які мають пробути ціле літо на високогірних пасовиськах й перетравлювати пахучі трави в живильний напій, і мужам, котрі з того напою виліплюватимуть круглі будзи, щоб своїм жонам, без яких гибітимуть пів року, принести восени ситу поживу на всю зиму.

А як трембіти заридали на Кливі, мов плакальниці на похороні, таки оглянувся князь і сторопів від подиву, побачивши, як лівим берегом Опору, виринаючи з ущелини, йде похоронна процесія, й голова її, скупчена людом біля саней з домовиною, вже обминає Крушельницю і зникає за її вигином, допадаючи до полів Паннонії, де стоять готові до битви зі Святополком Окаянним полки князя Орсовара.

Святослав долучився до хвоста процесії й з дива не міг вийти, побачивши, хто йде у жалобному тлумі.

За санями, запряженими двома волами, ступав сам Іван Купало у вінку з молодого березового гілля, провадив за руку оголену сліпучу жіночою вродою богиню плодючості Мокошу; були вони поважні, й на їхніх обличчях не зосталося й сліду від нічного шаленого гріховодства, що, узаконене правічним обрядом, панувало протягом усієї купальської ночі; буйність закоханої пари змінилася поманою напускного жалю, бо ж на санях у відкритій домовині лежав споряджений у злототкане корзно, в короні, прикрашеній самоцвітами, князь без імені, – то відійшов у вічність під галас купальської тризни останній земний володар, який підкорявся Мокоші й Купалові, звільнивши місце на цій землі ще незнаному, іншому сюзеренові, який запровадить нові обряди – й запанують вони в поганському світі і волю свою йому накинуть, однак від нього ніколи вільними не будуть, бо на цьому шматку землі поховають того, хто ревно сповідував віру в Івана Купала й Мокошу.