Роман Іваничук - І земля, і зело, і пісня

«Й скажи мені, ієромонаше, чи думав ти коли-небудь над тим, чому переносять вогонь із старого дому в новий?»

Ці слова князь вимовив уголос, Леонтій їх почув, проте мовчки дивився на ватру, що спалахнула високим стовпом на Крушельницькій полонині, й слухав русальні пісні, які спливали з гір у Тухольську долину.

Ще нуртувало в душі Леонтія відлуння суперечки між ним і князем, та стихло воно від феєричного дива: із Крушельниці покотилося вниз вогненне колесо, полум’я перемінювалося в іскри, які розсипалися довкруж і гасли в темряві, мов світлячки, а коли зашипіла вода в заплаві ріки, спалахнув спів, як щойно вогненний стовп над ватрою, і ліщинові кущі, що оповили Крушельницю, і смерекові бори довкола Тухольської долини потонули в піснях про Ладу і Леля – і все довкола стало піснею.

Леонтій слухав, і здалось йому, що нічого кращого в житті не чув. Спів був живий, як довколишні гори, покриті кожухом смерекового бору, мелодія спадала на них тремткою пеленою, зливаючись із відгомоном, що злітав увись з найглибших ізворів.

Вчувався у тому співі щебет птахів: чорні дрозди виточували з горл найвитворнішу фіоритуру, клекотіли орли й гуділи готури; у глибині гір басував ведмежий рев й трубіли олені, скликаючи олениць на токовища – звучав живий хорал природи, й подібне диво чув Леонтій уперше.

Й моторошно стало йому від думки, що всім цим голосам, бісівськими названим, суджено втопитися в преісподній. Якби так лучилося, тоді б на світі запала німота, смерті подібна.

Від таких думок стихла враз розбуджена до життя мова дрімучих лісів – той вічний шум, насичений дійством добрих духів і злих демонів, чарами лісовиків, жартами пересмішників, виттям вовкулаків, реготом перелесників, танцями веселих чугайстрів й плачами потерчат. А коли стихли всі ті голоси, стала безсилою творча ворожба мудрих мольфарів…

Й коли стали вони немічні, похилилися вікові смереки, що верховіттям вимітали з неба грозові хмари, впали вони долі, мов від бурелому, й зітліли в димових оболоках – все царство природи провалилося у преісподню, й навіть мох перестав цвісти, а на спустошених галявинах почали проростати княжі сади з алеями, обсадженими рівними шерегами заморських дерев, на яких і птахи не гніздилися, – чисте житловище виникло на пустирищах, призначених для безплотних ангелів, що злітали з храмових ікон й німотіли в нудному блаженстві, не знаючи ні втіх, ні клопотів і навіть мови пожильців, які колись панували у правічних борах.

Забувши, що сидить у шатрі поруч з князем, неблимно дивився Леонтій крізь відхилену пілку на Крушельницьку полонину, де ще буяло життя, якого раптом не стало довкруж Тухольської долини; а князь розповідав йому про те, як бояри заманювали до християнської віри язичників – простих однією, а маєтних двадцятьма гривнями, перекуплювали їх пирами, на яких пригощені мусили за ту ласку проклинати поган.

Не слухав князевої мови Леонтій, бо ожили язичники не в пеклі, а під самим небом на полонині, й раділи, танцювали перед купальським вогнем, що палахкотів, облизуючи язиками полумені всіяне зорями небо, й вихоплювались із кострища вогненні колеса, що з шипінням гасли в Опорі, розсипаючись на віночки.

А за тими кроковими колесами крутими плаями сходили в Тухольську долину русалки у віночках й парубки в гостроверхих баранячих кучмах; йшли вони із запаленими смолоскипами в руках – переносили живий вогонь у новий дім.

У долині покотом лежали втомлені дружинники й будилися від голосних переливів русальних співів. Й тоді побачив Леонтій, як знову ожили повалені людським нерозумом правічні ліси й розмаїтими голосами зливалися з піснями русалок у суголосний хор.

Спустившись із Крушельниці, попливли русалки шнурочком по галявині, завиваючись у вінок. Білі голівки заховалися під коронами з молодих березових гілок, переплетених білим рястом, рожевими зозульчиними чобітками й голубими чашечками барвінку, й на воїв, що поставали довкола, спершись на списи, злетів вітальний купальський кант:

Й на дівочий щебет обізвалися потужні парубоцькі голоси:

На той владний поклик випірнув із-за Маґури серпик місяця: молодий Іванко, вигдядаючи гойну Марічку, вилонив із темряви постаті закованих у блискучі лати воїв; на живий дівочий вінок й на парубків у шапках з білої бараниці впало його примарне сяйво, й засвітилися вони, мов блудні вогники. Стих дзенькіт срібних монет на дівочих зґардах, й з-поміж них тихо засвітилися бурштинові коралі, на ягідки свербигузу схожі. Світ зачаївся, чекаючи дива.