Роман Іваничук - І земля, і зело, і пісня

Лагідний день повільно чекав русального дива, коли-то з вільхових гущавин вилуниться вдоволене мукання напасених корів, і з просік, що вузькими тунелями вгризлися у вогку гущавину, виступить поважний похід червонобоких матрон з барвінковими вінками на рогах, і розбредуться вони поодинці – кожна до свого обійстя, де їх зустрінуть господині з дійницями; змастивши маслом дійки, припадуть вони руками до повних вимен, з яких невтримно дзюркотітиме шумними цівками живильний напій.

Й стихне тоді пастуше галайкання: як лише роздереться навпіл зелена запона лісу, уздрять пастухи в житах замаєні віночками білі голівки русалок, й рушать вони, мов лошаки з копит; затикані сойчиним пір’ям їхні крисані здує зустрічний вітер, розохочені парубки зволочать житнє руно, й коли кожен знайде свою русалку, тоді від молодечої жаги споловіють хліба…

Коли ж звечоріє, виберуться хлопці – кожен із спійманою й дівочою кров’ю заприсяженою русалкою – на Ключеву могилу, яка у своїх найпотаємніших надрах свято зберігає старосвітську пам’ять, що раз на рік оживає у купальських забавах.

Запалає вогонь на могилі, закохані і вже з’єднані русальними законами пари в шаленому розгоні перестрибуватимуть через ватру; міцно будуть вони триматися за руки, щоб ні над вогнищем, ані потім у житті не роз’єднатися; а крокове колесо покотиться до ріки й згасне в ній, розсипавшись віночками, й дівчата, які зосталися без пари, бігтимуть за течією, придивляючись, до котрого, чужого, діткнеться її віночок і яку пару судилося їй розбити.

…А князь Святослав у шоломі й густоплетеній кольчузі, з печально опущеними до підборіддя вусами, небезпекою стривожений, стоїть за частоколом на ґалереї Овруцького замку і знає вже, що вечірніх купальських пісень і хороводів не діждеться. На майдані озброєна дружина лаштується до втечного походу, бо донесли вістові: вийшов зі стольного города вигнаний Ярославом Святополк і йде з незчисленними воями на Древлянську землю, щоб приєднати її до своєї – Турово-Пінської над Двіною – і звідти тяжкою силою взяти Київ.

Мусив утікати Святослав. Й не вибрав він дороги на північ до дреговичів, як радили йому волхви, й не на Задоння, де живуть касапчі – варварське плем’я, яке при батьках лихословить і п’є замість вина гарячу оленячу кров, та й на південь до невірних печенігів не важився відступати, – помчить його дружина горі вздовж русла Горині до Дністра й Тиси, де Візантія ще не встигла знівечити предковічні звичаї й покони, до свата, властителя угро-руської землі боржавського князя Орсавара, що править за Верецьким перевалом.

У Вишгороді вістові донесли Святополкові, що Святослав, уміцнившись підмогою боржавського князя, неодмінно наважиться посягнути на київський стіл; вийшов він уже з Овруча й досягав Із’яслава, що над Горинню.

Й повернув у погоню за втікачами окаянний братовбивця полк списоносців, наздогнали вони ар’єрґард братової дружини на залучині біля Корчина, де Опір у Стрий впадає, й скололи до ноги Святославових воїв, – бойківські горяни назвуть згодом те побоїще моторошною назвою – Сколє.

За час тієї кривавої затримки передові загони втікачів встигли допасти до Тухлі над крутим вигином Опору, звідки рукою подати до верхніх воріт Верецького перевалу, за яким, над Латорицею, прослалися рівнинні простори боржавського князя Орсавара, дочка котрого Мілана замужем за сином Святослава Яном, й лише там безземельний князь-ізгой може знайти притулок.

Та зупинила впікачів плоска гора Крушельниця, стрімкий приступ якої треба ще здолати, й стане тоді вона перепоною для погоні.

Однак дружинники докраю втомилися нічними й денними перемаршами й падали з ніг. Тож заступивши вузький прохід між Кливою і Маґурою закутими в панцери алебардниками, завів Святослав своє військо в простору Тухольську долину, заселену мирними бойками, й дозволив утомленим воям відпочити, та й сам задрімав у шатрі, а змилені коні пожадливо пили воду з холодного Опору.

Сон долав князя Святослава, обсотував м’яким шовковим прядивом; у липкій темряві пригасав його чуйний слух і зіркий погляд заволочувався сріблястою мережкою.

Стихав галас у таборі, віддалявся і, з’єднуючись із шумом Опору, відпливав у гірські незвісті, там затихаючи. Крізь відхилену пілку заглядав до шатра квадратик неба, всипаний жаринками Волосожару; багряний ріжок розгинав підкову місяця, й на плоску полонину Крушельниці виливалося, немов сироватка з нахиленої миски, примарне сяйво, вирізьблюючи сутінні постаті, які висновувались з ліщинових нетрищ, що зеленим чересом оперізували довкола гору, залишаючи для огляду Волосожарові й серпикові місяця кружало полонини, де ось-ось завирує купальське дійство. Вже блимнув там блідий вогник, витертий із сухих обрубків руками спузаря, вже потягнувся до неба білою цівкою димок – завихрився, закружляв над полониною, і попливли по ній хороводи русалок, а гомін їхніх співів потавав у росяних травах.