Роман Іваничук - І земля, і зело, і пісня

Виступив тоді з парубочого гурту муж, такий високий, що ховав голову в імлі, яка спадала плахтою із довколишніх верхів у Тухольську долину, – був то головний волхв-хмарогонець, Реверою званий. На його чорній киреї блищала золота пряжка з головою вищереного змія, в руці тримав він жезл з посадженим на шпицю кінським черепом.

Ревера увійшов у коло дівочого вінка і вдарив жезлом об землю. Тоді з лісових язвин й узворів вибігла гірська чортівня: біси били в бубни, клишоногі щезники висвистували на сопілках, нічні нетопирі перемінювались у красних парубків, котрі намагалися зірвати зелені корони з голів дівчат, щоб заволодіти ними. А вони й не оборонялися: знали ж бо, що на Купала жодна з них не вбереже свого віночка, й навперейми закликали їх леґіні піснею, що прилинула до них з неозорого майбуття:

Й незчувся Леонтій, коли опинився серед парубків і, розохочений, почав шукати своєї дівчини, яку покинув у далекому краю, й кожну заклинав «Будь русалкою в цю ніч!» – не знав, котру закляв.

На узгір’ях між Кливою і Магурою розпаношувалась купальська веремія, на вершинах гір пломеніли ватри, а в долині було темно, ще й місяць ховався за хмари.

Тоді вийшла на середину галявини жінка в сорочці з довгими рукавами, з її очей впали долі два сніпки променів й запалили ватру; жінка рукавами роздмухувала полум’я, й коли ватра спалахнула, скинула з себе сорочку, й від білоти її персів померк вогонь на кострищі, а вої від невимовної краси чарівниці перемінилися у кам’яні статуї.

Жінка підвела вгору руку з туровим рогом, й тоді обступили її боги Хорс, Стрибог, Перун і Велес, теж з каменю вилиті, щоб захистити жінку від вихору: у дикому танці закружляв волхв-хмарогонець на її честь.

Й оглух Леонтій від пекельного галасу, осліп від вроди богині достатку й плодючості Мокоші, скупаної у вогні.

А вона – така неймовірно схожа на його кохану Діану, яку покинув у Візантії – промовила до нього:

«Ти ж закляв мене, тож іди до мене!»

Від шаленого танцю, що його творив волхв-хмарогонець разом з пекельною чортівнею, розступилися аж на край галявини кам’яні бовди, що зображали язичницьких богів, завихрилися хмари над Бескидом й, розпорені блискавками на чорні клапті, полетіли до обрію, що підперезав небосхил блідо-синім ременем, не даючи їм пропадати в незвістях. Кудлаті бовдури колотилися під банею неба, затінюючи і зорі, і серпик місяця, – весь світ потонув у вологій темряві. Перун невтомно ламав на зиґзаґи вогненні стріли, реготав громовим відлунням у Даждьбогових чертогах, й ця розкішна тривога Природи тривала доти, поки хмарогонець не відчув утоми. Його постать ще вихорилася довкруж ватри й заслоняла незмірно звабливу голу богиню Мокошу, вид якої прозирав білизною між язиками полум’я, намагаючись здивувати чужинця, який заблукав у поганський світ. Та ієромонах Леонтій зовсім не торопів від того чуда: богиня плодючості Мокоша дивно була схожа на кохану Діану, яку він покинув, не докохавши її в ріднім краю.

Тим часом хмарогонець, утомою здоланий, лежав уже на землі, важко дихаючи, й подих його проникав крізь частокіл смерек, що обступили Тухольську долину, й білим серпанком піднімався над кожухом ліщинових зарослів, сповіщаючи добре верем’я.

Тоді язики полумені, за якими ховалася Мокоша, намагаючись допасти зором до чужинця, потахли, й до Леонтія наблизилася чарівна жінка, скупана у вогні. Кожен м’яз її щедрого тіла, світло очей, повномолочні груди й кучерявий, ніби осокою протятий трикутничок, що визирав із пропахвини, засліпили ієромонаха, жива жінка обпекла його гарячим подихом, й Леонтій, вимучений чоловічою повздержливістю, відчув ураз у своєму тілі ту саму, що у волхва, буйність танцю, порив хмар під вітром і жагу Перунових блискавок. Він кинувся до неї, заворожений красою вродливиці, й спалахнув і згорів у ній, а коли отямився – почув її голос, який теж був йому знайомий:

«То ти вже звідав, що таке пізнання добра і зла, про яке ваші жерці завчено повторюють за християнським писанням?»

«Звідав, – відказав Леонтій. – Добро – то радість, а зло – спустошення після неї».

Й він потягнувся до жінки, щоб ще раз спізнати добро. Та вона його зупинила.

«Ти вже наш, – сказала, – і розкошуватимеш у нас так само, як розкошує Природа: зимове спустошення пропадає у весняній радості, і так триває вічно. Я забираю в тебе твій час і дарую тобі своє безчасся, щоб ти у ньому пізнав цінності, які відвічно володіють світом. Увійди назавжди в нього, як щойно входив у мене. Я богиня Природи, я – справжність, і тільки мій досвід, моє життя у проявах божої краси і людських звичаїв може стати змістом твоїх проповідей. Я покажу тобі світ, яким володію, і ти з його цінностей вибереш для своєї науки найвищої проби перли, які ще зберігаються на землі, неушкоджені й чисті, мов золото. Іди зі мною і дивись…»