Пауло Коельйо - Шпигунка

А Францію в останню чергу зацікавила б конфліктна ситуація з нейтральною країною через доведену до відчаю жінку, котра намагається втекти.

— Ваше ім’я? — повторив він уже з ручкою й аркушем паперу в руках.

— Мата Харі.

Кров дружини Андреаса знову мене охрещувала.

Я не могла повірити очам: гігантська залізна вежа майже сягала неба. Її не було на жодній поштовій листівці із зображенням міста. На обох берегах Сени різні конструкції подекуди нагадували Китай, подекуди — Італію, а подекуди одну з інших знаменитих країн. Я спробувала знайти Голландію, але не змогла. Що являла собою моя країна? Старовинні вітряки? Незграбні кломпи [2] Кломпи — голландська назва традиційних європейських дерев’яних черевиків. ? Усьому цьому не місце серед численних сучасних предметів — плакати на залізних кругових опорах розповідали про такі речі, в існування яких мені зовсім не вірилося:

— Дивіться! Ліхтарі, які вмикаються й вимикаються без допомоги газу чи вогню! Лише в палаці електрики!

— Підніміться сходами, не поворухнувши ногами! Сходинки зроблять це за вас.

Я стояла під малюнком із зображенням конструкції, подібної до відкритого тунелю з перилами з обох боків.

— Art Nouveau [3] Ар-Нуво. : потужна модна тенденція.

У цьому випадку не було жодного знаку оклику, а лише фото вази з двома порцеляновими лебедями. Унизу — малюнок чогось на кшталт будівлі з металу у формі гігантської вежі з пишномовною назвою «Ґранд Палац».

«Синеорама», «Мареорама», «Панорама» [4] Синеорама, мареорама — кругорамні панорамні техніки кінематографа, уперше представлені на Міжнародній виставці в Парижі в 1900 році. — усі вони обіцяли показати рухливі картини, які переносили відвідувача в місця, де він раніше ніколи і не мріяв побувати. Що більше я це розглядала, то більше почувалася загубленою. А також дедалі більше жалкувала. Можливо, я переоцінила свої сили.

Місто вирувало: люди ходили туди-сюди, жінки були одягнені з такою елегантністю, якої я ніколи в житті не бачила, чоловіки, здавалося, займалися дуже важливими справами, але щоразу, коли я озиралася, помічала, що вони стежили за мною поглядами.

Не випускаючи з рук словника, — говорити мені було складно, хоч у школі й викладали французьку, — я невпевнено наблизилася до дівчини приблизно мого віку й поцікавилася, де готель, заброньований для мене консулом. Вона подивилася на мій багаж та одяг і, хоча я була одягнена в найкраще з привезеного з Яви, мовчки пройшла повз. Мабуть, тут не раді іноземцям або ж парижани вважають себе вищими за інші народи Землі.

Я пробувала двічі чи тричі — відповідь завжди була однакова, аж поки я не втомилася й не сіла на лавку в саду Тюїльрі, де мріяла побувати ще з юності. Дійти туди — це вже більша перемога, ніж можна собі уявити.

Повертатися назад? Протягом деякого часу я боролася із собою, знаючи, як важко буде знайти місце для ночівлі. Тієї миті втрутилася доля: повіяв сильний вітер, і просто мені під ноги впав циліндр.

Я обережно підхопила його й підвелася назустріч чоловікові, який біг до мене.

— Я бачу, що мій капелюх у вас, — мовив чоловік.

— Він упав мені просто під ноги, — відповіла я.

— Можу уявити чому, — сказав він, навіть не приховуючи спроби мене спокусити. На відміну від кальвіністів моєї країни, французи мали славу абсолютно вільних людей.

Він простягнув одну руку, щоб забрати циліндр, а другою завів за спину мою руку з карткою, на котрій було написано адресу готелю. Прочитавши, він поцікавився, що це.

— Там живе моя подруга. Я приїхала в гості на кілька днів.

Я не могла сказати, що збиралася лише повечеряти з нею, адже він бачив поряд зі мною багаж.

Він нічого не сказав. Я припустила, що, мабуть, це місце не витримувало жодної критики, але його відповідь стала для мене сюрпризом:

— Вулиця Ріволі — прямісінько за лавкою, на якій ви сидите. Дозвольте допомогти вам із багажем, а дорогою можемо зайти в один із барів. Ви погодитеся випити зі мною анісового лікеру, мадам?..

— Мадемуазель Мата Харі.

Я не мала чого втрачати, а він став моїм першим другом у цьому місті. Ми попрямували до готелю, а дорогою зупинилися в ресторані, де офіціанти ходили у фартухах аж до п’ят та й загалом були вдягнуті так, ніби тільки-но прийшли зі свята. Вони практично нікому не всміхалися, окрім мого супутника, чиє ім’я я вже встигла забути. Ми знайшли столик, прихований у кутку ресторану.

Він поцікавився, звідки я приїхала. Я розповіла, що прибула з Голландської Ост-Індії, де народилася й виросла. Також я похвалила красиву вежу й сказала, що вона, напевно, така єдина у світі. Мимохіть я його цим лише розлютила.