Пауло Коельйо - Шпигунка

Ще до того, як видалася можливість щось замовити, до мене підійшов чоловік і зробив комплімент моїй красі. Я глянула на нього зі звично знудженим виразом обличчя, подякувала формальною посмішкою й одразу відвернулась. Але чоловік навіть не поворухнувся.

— Гарна чашечка кави може врятувати залишок вашого дня.

Я нічого не відповіла. Він знаком покликав офіціанта й попросив обслужити мене.

— Ромашковий чай, будь ласка, — сказав він офіціантові. Його французька мала акцент, який виказував у ньому або голландця, або німця.

Чоловік усміхнувся й торкнувся крисів капелюха, ніби проводжав мене: насправді він вітався. Запитав, чи буде зручно, якщо він присяде на кілька хвилин. Я відмовила, сказала, що хотіла б побути сама.

— Така жінка, як Мата Харі, ніколи не буває сама, — сказав новоприбулий.

Той факт, що він мене упізнав, зачепив дуже чутливу людську струну — пиху. Утім, я не запросила його сісти.

— Можливо, ви шукаєте те, чого ще не зустрічали, — продовжив чоловік. — Бо, крім того, щоби бути найбільш визнаною модницею в усьому місті (я прочитав це в якомусь недавньому журналі), залишається так мало вершин для підкорення, хіба ні? І несподівано життя стає зовсім нудним.

На перший погляд він видавався черствим фанатиком. Звідки він міг знати про речі, які публікували тільки в жіночих журналах? Давати йому шанс чи ні? Зрештою, було ще рано, і я ще мала достатньо часу до вечері з банкіром у Нейї-сюр-Сен.

— Ваші пошуки чогось нового успішні? — наполягав він.

— Звісно. Щомиті я відкриваю в собі щось нове. І це найцікавіше в житті.

Він більше не питав, а просто підсунув стільця й сів за мій столик. Коли ж підійшов офіціант із чаєм, замовив велику чашку кави для себе, давши знак, що заплатить за рахунком.

— На Францію насувається криза, — продовжив він, — і буде дуже важко вийти з неї.

Того самого вечора я вислухала протилежне судження. Але, здається, щодо економіки кожен чоловік має думку, яка мене зовсім не цікавить.

Я вирішила трохи пограти в його гру, як папуга, дослівно повторивши всі розмови Мессімі про «прекрасну епоху». Мій співрозмовник зовсім не здивувався.

— Я говорю не тільки про економічну кризу, а й про особистісну та ціннісну. Ви вважаєте, люди вже звикли до того, що тепер мають можливість розмовляти на відстані завдяки цьому винаходу американців, який був представлений на виставці в Парижі і тепер є в кожному куточку Європи?

— Упродовж мільйонів років люди розмовляли з тими, кого могли побачити. Раптом, лише за якісь десятиліття, такі поняття, як «бачити» та «розмовляти», розділилися. Ми думаємо, що звикаємо до цього, і не відчуваємо величезного удару по наших рефлексах. Проте наше тіло ще не звикло.

— Практичним результатом є те, що завдяки телефонним розмовам ми досягаємо стану, схожого на магічний транс: ми відкриваємо нові сторони самих себе.

Офіціант повернувся з рахунком. Мій співрозмовник мовчав, аж доки той не відійшов геть.

— Знаю, ви втомилися на кожному кроці бачити, як усілякі вульгарні танцівниці стриптизу називають себе наступницями Мата Харі. Але життя таке: ніхто не вчиться. Грецькі філософи… Я набридаю вам, мадемуазель?

Я похитала головою, і він продовжив:

— Залишімо грецьких філософів на потім. Усе, що вони сказали тисячі років тому, можна застосувати й до сьогоднішніх подій. Тож цей факт не новина. Насправді я хотів би зробити вам пропозицію.

«Іще один», — подумала я.

— Коли вас тут уже не сприймають із повагою, на яку ви заслуговуєте, хто знає, може, ви забажаєте показати себе в місці, де встигли почути ваше ім’я як ім’я видатної танцівниці століття? Я зараз кажу про Берлін — місто, з якого приїхав.

Це було спокусливо.

— Я можу передати вам контакти свого імпресаріо…

Але новоприбулий урвав мене:

— Я волів би працювати безпосередньо з вами. Ваш імпресаріо — представник раси, яку ми не дуже любимо. І французи, і німці.

Це було дивно — ненавидіти людину лише через релігійну приналежність. Зараз це стосувалося євреїв, але ще раніше, на Яві, я дізналася про випадки різанини, яку військові влаштовували тільки тому, що місцеві поклонялися богу без обличчя й мали священну книгу, продиктовану ангелом пророкові, чийого імені я не пам’ятаю. Колись мені дали копію книги, що називається Коран, але лише для того, щоб я оцінила арабську каліграфію. Коли ж чоловік прийшов додому й побачив її, він схопив цей подарунок і наказав спалити.