Пауло Коельйо - Шпигунка

Я пояснила, що вже пізно, і всі розійшлися. З Амадео й Пабло ми більше ніколи не бачилися. Дізналася лише, що Фернанде вирішила його покинути, але мені не пояснили причину такого її рішення. Ми з нею знову зустрілися тільки раз кілька років по тому, коли вона працювала продавчинею в антикварній крамниці. Вона мене не впізнала, я також вдала, що не впізнаю її. Так ця жінка теж зникла з мого життя.

Усі наступні роки я дивилася лише на сонце й забувала про грози. Їх було мало, але зараз, коли я згадую, вони здаються нескінченними. Я дозволила собі захоплюватися красою троянд і не звертала уваги на шипи. Адвокат, який захищав мене в суді (утім, не дуже переконливо), був одним із моїх численних коханців. Тому, метре Едуард Клюне, ви можете вирвати із зошита цю сторінку й викинути, оскільки все відбувається саме за вашим передбаченням і я закінчу життя перед взводом стрільців. На жаль, я більше нікому не можу цього довірити. Ми всі знаємо, що я помру не через безглузді зв’язки зі шпигунством, а через своє рішення бути тією, ким я мріяла, а ціна мрії завжди висока.

Стриптиз уже існував і був дозволений законом з кінця минулого століття, але його завжди вважали простою демонстрацією плоті. Я перетворила цей гротескний спектакль на мистецтво. Коли стриптиз заборонили, я могла продовжувати свої вистави, оскільки вони були в межах закону і я була далекою від вульгарності інших жінок, які роздягалися на публіці. Серед відвідувачів моїх вистав були композитори (Пуччіні та Массне), посли (фон Клюнт і Антоніу Гувеа), магнати на кшталт барона Ротшильда й Гастона Меньє. Я насилу повірила, що зараз, на момент написання цих рядків, ніхто з них і пальцем не поворухнув, аби звільнити мене. Врешті несправедливо звинувачений капітан Дрейфус не повертається з острова Диявола?

Багато хто буде наводити докази: він невинен! Так, але я теж невинна. Не існує жодного конкретного доказу проти мене, крім того, що я звикла розхвалювати себе для підвищення власної важливості, коли вирішила покінчити з танцями, хоч і була визначною танцівницею. Якби це було не так, мене б не представляв найвідоміший агент сучасності месьє Астрюк, який репрезентував і великих російських талантів.

Астрюк майже домовився, щоб я танцювала з Ніжинським у «Ла Скала» в Мілані. Але агент (і коханець) танцівника вирішив, що я важка, темпераментна й нестерпна людина, а тому, посміхаючись, повідомив, що я повинна показувати своє мистецтво сама, без жодної допомоги італійської преси чи директорів театру. Після таких слів частина моєї душі померла. Я знала, що старію й що невдовзі вже не матиму такої гнучкості та легкості. А серйозні газети, котрі спочатку звеличували, тепер відверталися від мене.

А наслідувачі? Повсюди з’являлися листівки з написами на кшталт «наступниця Мата Харі». Усе, що вони робили, — це гротескно трусили тілом і зривали одяг без жодного мистецтва й натхнення.

Я не можу скаржитися на Астрюка, хоча наразі останнє, що я хотіла б побачити, — це його ім’я поряд із моїм. Він з’явився за кілька днів після серії благодійних вистав, організованих для збирання коштів для допомоги пораненим російським солдатам. Якщо чесно, я не вірила, що всі гроші, отримані від продажу квитків за ціною золота впродовж не одного місяця, були справді передані на поле битви в Тихому океані, де японці давали прочухана царським солдатам. Але, попри те, це були перші вистави після музею Гіме, і результати всіх задовольнили: я зацікавила ще більше людей своєю роботою, мадам Кіреєвська наповнила свою скарбничку, віддавши мені частину грошей, а аристократи думали, що жертвували на добру справу. І всі, абсолютно всі мали можливість побачити красиву голу жінку, і це ні в кого не викликало зніяковіння.

Астрюк допоміг мені знайти готель, гідний моєї дедалі більшої слави, і уклав контракти по всьому Парижу. Він організував мій виступ у найважливішому концертному залі сьогодення — «Олімпії». Син бельгійського рабина, Астрюк був здатен поставити все, що мав, на зовсім невідомих людей, які тепер стали іконами сучасності, наприклад Карузо й Рубінштейн. Моментально він відкрив для мене світ. Завдяки йому я повністю змінила свою поведінку, почала заробляти більше грошей, ніж могла собі уявити; я з’являлася на основних сценах міста й нарешті дозволила собі розкіш, яку цінувала найбільше за все у світі, — моду.

Я не знаю, скільки витрачала, бо Астрюк говорив, що запитувати про ціну — це ознака поганого смаку.