Крістін Генна - Соловей

Того ж дня Ізабель ішла вкритими бруківкою вулицями Уррюні. Її кроки відлунювали навколо. Дорогою сюди з Парижа дві її останні «пісні» — майор Фоулі та сержант Сміт — чудово виконували накази і без пригод минули пункти пропуску. Вона вже деякий час не озиралася, але була певна, що вони йдуть за нею, як вони й домовлялися, на відстані близько ста метрів.

На вершині схилу вона побачила чоловіка, який сидів на лаві. Він тримав табличку з написом: «ГЛУХОНІМИЙ. ЧЕКАЮ, ПОКИ МАТИ МЕНЕ ЗАБЕРЕ». Як не дивно, така проста хитрість досі дурила нацистів.

Ізабель підійшла до нього.

— У мене є парасолька, — сказала вона англійською із сильним акцентом.

— Схоже, скоро піде дощ, — відповів він.

Вона кивнула.

— Ідіть щонайменше на п’ятдесят метрів позаду мене.

Вона знову рушила схилом угору. Сама.

Поки вона дісталася хатини мадам Бабіну, почало сутеніти. Коли дорога звернула вбік, вона зупинилася, щоб зачекати на льотчиків.

Першим її наздогнав чоловік, який сидів на лаві.

— Вітаю, мем, — мовив він, знімаючи берет. — Майор Том Дауд, мем. Передаю вам найкращі побажання від Сари з По, мем. Вона першокласна господиня.

Ізабель стомлено всміхнулася. Вони такі… дивні, ці янкі, з їхніми усмішками та гучним голосом. З їхньою вдячністю. Не такі, як британці, які дякували коротко, швидко тиснучи руку. Вона вже точно не могла сказати, скільки разів американці обіймали її так міцно, що вона мало не падала.

— Я Жульєтт, — сказала вона майору.

Наступним з’явився майор Джек Фоулі. Він широко всміхнувся й мовив:

— Височенькі гори.

— Я тоді не розчув твого імені, — сказав Дауд, простягаючи руку. — Дауд. Чикаго.

— Фоулі. Бостон. Радий знайомству.

Сержант Сміт замикав шеренгу. Він прийшов за кілька хвилин.

— Вітаю, джентльмени, — сказав він скуто. — Оце так прогулянка.

— Це лише початок, — засміялася Ізабель.

Вона провела їх до будинку і тричі постукала.

Мадам Бабіну трохи прочинила двері, побачила Ізабель у шпарину і, всміхнувшись, відійшла, пропускаючи їх усередину. Як завжди, чавунний казанок висів над полум’ям у вкритому сажею каміні. На столі вже стояли склянки з теплим молоком та порожні тарілки.

Ізабель роззирнулась.

— Де Едуардо?

— У сараї ще з двома пілотами. У нас проблеми з припасами. Усе через кляті бомбардування. Півміста розбито вщент. — Вона поклала руку Ізабель на щоку. — У тебе втомлений вигляд, Жульєтт. З тобою все гаразд?

Дотик був такий приємний, що Ізабель на мить притулилася до її руки. Вона хотіла розповісти подрузі про свої проблеми, скинути тягар, але війна позбавила її і цього привілею. Кожен тягнув свій хрест самотужки.

Ізабель не сказала мадам Бабіну, що гестапівці розширили зону пошуків Солов’я, що вона хвилювалася за батька, сестру й небогу. Який у цьому сенс? У всіх були родини, за які вони переживали.

Ізабель узяла жінку за руку. У їхніх життях тепер було так багато жаху, але було й це — дружба, загартована вогнем і міцніша за крицю. Після стількох років самотності, які вона провела в монастирях та інтернатах, Ізабель не приймала як належне той факт, що тепер вона мала друзів, людей, про яких дбала і які дбали про неї.

— Усе гаразд, подруго.

— А як там твій красунчик?

— Досі підриває склади та колії. Ми бачилися якраз перед висадкою в Нормандії. Я знала, що планується щось грандіозне. Упевнена, він у вирі подій. Я боюся…

Ізабель почула, як десь заревів двигун. Вона глянула на мадам.

— Ви на когось чекаєте?

— Аж сюди ніхто не заїжджає.

Пілоти теж почули шум. Вони замовкли. Сміт дивився вгору. Фоулі дістав з-за пояса ніж.

Надворі почали бекати кози. Повз вікно промайнула тінь. Перш ніж Ізабель устигла крикнути, двері злетіли з петель і кімнату наповнило світло, а з ним — кілька агентів СС.

— Руки за голови!

Ізабель сильно вдарили в потилицю прикладом гвинтівки. Вона хитнулася вперед.

Ноги підкосилися, і дівчина впала, гепнувшись головою об кам’яну підлогу.

Та перш ніж втратити свідомість, вона почула:

— Вас усіх заарештовано.

Коли Ізабель отямилась, вона була прив’язана за зап’ястки та щиколотки до дерев’яного стільця. Мотузки так сильно врізалися в шкіру, що вона не могла поворухнутися. Пальці заніміли. Зі стелі звисала одна лампочка — бульбашка світла в темряві. У кімнаті тхнуло пліснявою і сечею. Крізь тріщини в стінах сочилася вода.

Десь перед нею спалахнув сірник.

Дівчина почула, як ним тернули об пачку, уловила запах сірки й спробувала підняти голову, але від цього стало так боляче, що вона мимоволі застогнала.