Крістін Генна - Соловей

— Жульєтт.

Вона підняла голову й побачила свого батька. Він постарів за ці роки. Як і всі вони. Голод, відчай і страх далися взнаки. Його шкіра мала колір і текстуру піску. Її вкривали численні глибокі зморшки.

Він був таким худим, що голова здавалася надто великою для тіла.

Чоловік сів навпроти неї та поклав руки на подряпаний стіл із червоного дерева.

Вона нахилилася вперед і накрила його долоні своїми. Коли вона їх забрала, то вже тримала в руці згорнуті фальшиві посвідчення, які він приніс у рукаві. Вона майстерно запхнула папери за пояс і всміхнулася офіціантові, який щойно до них підійшов.

— Кави, — сказав тато втомленим голосом.

Ізабель похитала головою.

Офіціант повернувся з чашкою ячмінної кави і знову зник.

— Сьогодні в них було засідання, — мовив батько. — Зібралося нацистське командування. Представники СС теж були. Я чув слово «Соловей».

— Ми обережні, — відповіла вона тихо. — Ти ризикуєш більше за мене, крадучи бланки для посвідчень.

— Я старий. Мене вони не помічають. Мені здається, тобі варто перепочити. Нехай хтось інший ходить через гори.

Вона суворо подивилася на нього. Чи казав хтось таке чоловікам? Жінки були невід’ємною частиною Опору. Чому чоловіки цього не розуміли?

Він зітхнув, побачивши відповідь у її погляді.

— Тобі потрібне житло?

Ізабель була вдячна за пропозицію. Вона нагадала їй, як багато вони пройшли. Вони не стали близькими людьми, але працювали разом, а це вже щось. Він більше її не проганяв, а тепер навіть запросив до себе. Це дало їй надію, що колись, коли війна скінчиться, вони зможуть сісти і по-справжньому поговорити .

— Я не можу. Це надто великий ризик для тебе.

Вона не була в їхній квартирі вже понад півтора року. Як і в Карріву. Весь цей час вона не бачила В'янн. Ізабель рідко проводила в одному місці більше від трьох ночей. Її життя перетворилося на нескінченну вервечку потаємних кімнат, брудних матраців та підозрілих незнайомців.

— Ти щось чула про сестру?

— Мої друзі наглядають за нею. Кажуть, вона не ризикує, поводиться тихо. Вони з донькою в безпеці. З нею все буде гаразд, — сказала вона з надією в голосі.

— Ти сумуєш за нею, — мовив він.

Ізабель раптом усвідомила, що згадує минуле. Якби ж вона могла його відпустити. Так, вона сумувала за сестрою. Вона сумувала за В’янн роками, усе своє життя.

— Ну… — він різко встав.

Вона звернула увагу на його руки.

— Твої руки тремтять.

— Я кидаю пити. Не найкращий час, щоб пиячити.

— Не впевнена, — відповіла вона з усмішкою. — Нині пияцтво здається не таким уже й поганим варіантом.

— Бережи себе, Жульєтт.

Її усмішка зникла. Тепер їй було дуже важко прощатися з будь-ким. Ніколи не знаєш, чи ви ще побачитеся.

— І ти себе.

Північ.

Ізабель у темряві сховалася за розбитою кам’яною стіною. Вона була глибоко в лісі, одягнена, як селянка — у зношеному джинсовому комбінезоні, черевиках на дерев’яній підошві та блузі, зшитій зі старої душової завіси. Вітер доносив до неї запах диму від вогнищ, але полум’я вона не бачила.

Позаду неї хруснула гілочка.

Вона ще більше зігнулася й затамувала подих.

Свист. Це солов’їна пісня. Чи щось схоже. Вона теж відповіла свистом.

Ізабель почула кроки, а тоді:

— Із?

Вона встала й розвернулася. Повз неї промайнув промінь світла, а тоді зник. Дівчина переступила через колоду й опинилася в Ґаетанових обіймах.

— Мені бракувало тебе, — сказав він, поцілувавши її. Вони не бачилися понад вісім місяців. Вона хвилювалася щоразу, коли чула, що потяг зійшов із рейок, готель з окупантами злетів у повітря чи відбулися сутички німців із партизанами.

Він узяв її за руку й повів лісом. Навколо було так темно, що вона не бачила ані його, ані стежки під ногами. Ґаетан не вмикав ліхтаря. Він знав ці хащі як свої п’ять пальців, адже прожив тут більш ніж рік.

Нарешті вони вийшли на велику, порослу травою галявину. На ній вишикувалися люди з ліхтарями, розмахуючи ними туди-сюди так, що світло падало поміж дерев.

Ізабель почула гуркіт літака над головою. В обличчя дмухнув потік повітря і запах вихлопних газів. Літак пролетів так низько, що дерева аж захиталися. Раптом з’явився парашут. Він спускав на землю величезний ящик.

— А ось і зброя, — сказав Ґаетан. Смикнувши Ізабель за руку, він повів її схилом угору, до табору глибоко в лісі. По центру горіло велике багаття. Полум’я не було видно за густими деревами. Навколо нього зібралося кілька чоловіків. Вони курили й розмовляли між собою. Більшість із них втекла сюди, щоб уникнути примусової депортації до трудових таборів у Німеччині. Опинившись тут, вони взяли в руки зброю і почали партизанську війну проти німців. Таємно, під покровом ночі. Їх називали макі. Вони підривали потяги, склади з боєприпасами і робили все, що могли, аби зупинити потік чоловіків і товарів із Франції до Німеччини. Припаси та інформацію вони отримували від військ Альянсу. Вони постійно ризикували життями: узявши їх у полон, ворог чинив жорстокі розправи. Їх спалювали живцем, били струмом, виколювали очі. Тому кожен боєць макі мав у кишені пігулку з ціанідом.