Крістін Генна - Соловей

— А може, насправді я нарешті повертаюся додому після стількох років. Іноді правда — складна штука.

— А я тікаю, — каже вона, сьорбаючи газовану воду, що я їй купила. — Якщо Париж не досить далеко, наступна зупинка — Антарктика.

Я дивлюся на все залізяччя на її обличчі й татуювання і відчуваю між нами дивний зв'язок, спорідненість. Ми тікаємо разом.

— Я хвора, — повідомляю я, несподівано для самої себе.

— Це хоч не щось на кшталт герпесу? У моєї тітки він був. Це так огидно.

— Ні, у мене рак.

— А… — сьорб. Сьорб. — То чому ви летите в Париж? Хіба вам не потрібна хіміотерапія?

Я починаю казати, що більше не хочу лікуватися, але раптом зациклююсь на іншому її питанні. «Навіщо ви летите в Париж?» Я замовкаю.

— Зрозуміло. Ви помираєте, — вона трусить великим стаканчиком із льодом, що торохтить усередині. — Втратили надію і все таке.

— Якого біса?

Я так остовпіла від її слів («Ви помираєте»), що не одразу зрозуміла, що почула голос Жульєна. Я піднімаю очі й дивлюся на сина. На ньому синя спортивна куртка, яку я цього року подарувала йому на Різдво, та модні джинси. Його волосся скуйовджене, на плечі висить шкіряна подорожня сумка. Здається, він не дуже задоволений.

— Париж, мамо?

— Посадка на рейс 605 компанії «Air France» почнеться за п’ять хвилин.

— Це наш, — каже Фелісія.

Я знаю, про що думає мій син. Маленьким хлопчиком він благав мене повезти його в Париж. Хотів побачити місця, про які я розповідала йому перед сном. Хотів знати, як воно — іти ввечері вздовж Сени, купувати витвори мистецтва на площі Вогезів чи сидіти в громадському саду Тюїльрі, поглинаючи смакоту з шикарної пекарні «Laduree». Я завжди відмовляла, наполягаючи, що я тепер американка і моє місце тут.

— Просимо пройти на посадку пасажирів із дітьми до двох років, людей, яким на посадку потрібно більше часу, а також пасажирів першого класу…

Я висуваю ручку своєї валізи.

— Це про мене.

Жульєн стоїть переді мною, ніби збирається не пустити.

— Ти отак раптом сама летиш у Париж?

— Вирішила в останню хвилину. Чому б і ні? — Я всміхаюся так щиро, як можу за цих обставин. Я образила його, хоч і не збиралася.

— Річ у тому запрошенні, — каже він. — Ти ніколи не розповідала мені правди.

Навіщо я йому зателефонувала?

— Ти надто драматизуєш, — відповідаю я, відмахнувшись. — Річ не в цьому. А тепер мені час на посадку. Я зателефоную, коли…

— У цьому немає потреби. Я лечу з тобою.

Раптом я бачу в ньому хірурга. Людину, яка розглядає кров та кістки, аби докопатися до проблеми.

Фелісія закидає свій камуфляжний рюкзак на плече і кидає порожній стаканчик у смітник.

— От вам і втеча.

Я не знаю, що відчуваю: полегшення чи розчарування.

— Ти летітимеш поруч зі мною?

— Узявши квиток останньої миті? Ні.

Я йду за гарною молодою жінкою в біло-блакитній уніформі. Вона бере мій квиток, бажає приємного польоту, я киваю й рушаю далі.

Я йду тунелем. Чомусь у мене починається невеликий напад клаустрофобії. Я ледве дихаю і не можу перетягти коліщатка валізи через металевий поріг.

— Я тут, мамо, — каже він тихо, бере валізу й легко піднімає її. Його голос нагадує мені, що я мати, а матері не можуть собі дозволити розклеюватися на очах у дітей. Навіть якщо їм страшно, а діти вже дорослі.

Стюардеса дивиться на мене й робить таку гримасу, мовляв «цій старій потрібна допомога». Мешкаючи там, де я опинилась, у тому загоні для старих, я навчилася впізнавати цей вираз обличчя. Зазвичай це мене бісить, я розправляю плечі та відштовхую молодь, яка думає, що сама я не впораюся. Однак зараз я втомлена і налякана, тож допомога мені не завадить. Я дозволяю їй провести мене до мого місця біля вікна. Я вирішила побалувати себе квитком першого класу. Чом би й ні? Мені вже немає сенсу заощаджувати.

— Дякую, — кажу я стюардесі, усідаючись на своє місце. Мій син заходить наступний. Коли він усміхається стюардесі, я чую, як вона ледь помітно зітхає, і думаю: «Авжеж». Жінки мліли за Жульєном, відколи в нього змінився голос.

— Ви летите разом? — питає вона. Я розумію, що таким чином вона хвалить його за те, що він хороший син.

Жульєн нагороджує її ще однією неперевершеною усмішкою.

— Так, але квитків поруч ми взяти не встигли. Я на три ряди позаду неї. — Він протягує їй свій квиток.

— Я впевнена, що можна залагодити це питання, — щебече вона, поки Жульєн кладе наш багаж на полицю над моїм сидінням.

Я дивлюся у вікно, очікуючи побачити купу людей у помаранчевих маніжках, які махають руками й розвантажують валізи, але бачу лише, як вода заливає скло і тече срібними смужками по моєму відображенню.