Крістін Генна - Соловей

Чоловіки були немитими, голодними й виснаженими. Більшість із них носила коричневі вельветові штани та чорні берети. Весь одяг був затертий і латаний.

Незважаючи на те, що Ізабель вірила в їхню спільну справу, вона не хотіла б лишитися тут сама.

— Ходімо, — сказав Ґаетан. Він повів її повз багаття в маленький брудний намет із брезентовим клапаном. У ньому лежав один спальний мішок, купа брудного одягу та пара заляпаних багнюкою черевиків. Як завжди, тхнуло брудними шкарпетками і потом.

Ізабель нагнулась і залізла всередину.

Ґаетан сів поруч і закрив брезентову завісу. Він не запалив лампи (чоловіки побачили б їхні силуети й почали б підсвистувати).

— Ізабель, — сказав він. — Я сумував.

Вона нахилилася до нього, а він обійняв і поцілував її. Коли все скінчилося, вона глибоко вдихнула.

— У мене повідомлення з Лондона для твоєї групи. Поль отримав його сьогодні о п’ятій вечора. «Ридання осінніх скрипок».

Вона почула, як він зітхнув. Було очевидно, що слова, які вони отримали по радіо від BBC, були шифром.

— Це важливо? — спитала вона.

Його руки ніжно гладили її обличчя. Ще один поцілунок. Цього разу сповнений суму. Ще одне прощання.

— Настільки важливо, що я маю негайно йти.

Вона змогла лише кивнути.

— Часу завжди обмаль, — прошепотіла вона. Кожну мить, яку вони могли провести разом, у них забирали. Вони зустрічалися, ховались по темних закутках чи брудних наметах, кохалися, але після цього вони ніколи просто не лежали й не розмовляли як коханці. Завжди хтось із них мусив іти. Щоразу, як він обіймав її, вона думала, що бачить його востаннє. І чекала, поки він скаже, що кохає її.

Вона невтомно повторювала собі, що це війна. Що він кохає її, але боїться цього, боїться втратити її, боїться, що коли відкриється, йому болітиме ще сильніше. Іноді вона навіть вірила в це.

— Наскільки небезпечно буде там, куди ти збираєшся?

Знову тиша.

— Я знайду тебе, — прошепотів він. — Може, я приїду в Париж, ми підемо в кінотеатр і освистуватимемо випуски новин, а тоді прогуляємося садами Родена.

— Як закохані, — сказала вона, спробувавши всміхнутися. Вони завжди казали таке один одному. Мріяли про життя, яке, мабуть, уже неможливо повернути.

Він торкнувся її обличчя так ніжно, що їй на очі навернулися сльози.

— Як закохані.

За останні півтора року, відколи градус війни зріс і агресія нацистів посилилася, В’янн знайшла і сховала в притулку тринадцятеро дітей. Вона прочісувала околиці, виконуючи вказівки Фонду допомоги дітям. Матінка зв’язалася з Американським об'єднаним єврейським комітетом із розподілення фондів — єврейською доброчинною організацією в Сполучених Штатах, яка рятувала дітей з єврейських родин. Вони виводили В’янн на дітлахів, які потребували допомоги. Іноді матері з’являлися просто на її порозі. Вони плакали й у відчаї благали врятувати малюків. В’янн не відмовляла нікому, хоч постійно була нажаханою.

Теплого червневого дня 1944 року, за тиждень після того, як Альянс висадив понад сто п’ятдесят тисяч солдатів у Нормандії, В’янн стояла у своєму класі в притулку, дивлячись на втомлених дітей за партами. Звісно ж, вони були виснаженими.

За останній рік бомбардування майже не припинялися. Повітряні атаки були такі регулярні, що В’янн уже не відводила дітей у підвал щоразу, як уночі лунала сирена. Вона лишалася з ними в ліжку та обіймала, поки все не припинялося.

Хоч це ніколи й не припинялося надовго.

Вона плеснула в долоні, щоб привернути їхню увагу. Може, гра збадьорить їх.

— Знову повітряна атака, мадам? — спитав Еміль. Йому вже було шість, і він ніколи не згадував про маму. Коли його про неї питали, він казав, що вона «померла від хвороби». Він узагалі не пам’ятав, що колись його звали Жан-Жорж Руаль.

Як не пам’ятав, ким він був раніше, і п’ятирічний Даніель.

— Ні, це не атака, — відповіла вона. — Як на мене, тут дуже спекотно. — Вона потягла за свій комір.

— Це тому, що вікна зачинені, мадам, — сказала Клодін (колишня Бернадетт). — Матінка каже, вона як копчена шинка у своєму вовняному вбранні.

Діти засміялися.

— Це краще, ніж мороз, — зауважила Софі, й усі закивали на знак згоди.

— Я тут подумала, — сказала В’янн, — сьогодні хороший день для…

Не встигнувши договорити, вона почула гуркіт мотоцикла надворі, а за кілька секунд — кроки, що гучно відлунювали в коридорі.

Усі завмерли.

Двері класу відчинилися.

У кімнату зайшов фон Ріхтер. Він підійшов до В’янн, зняв кашкет і затис його під пахвою.