Крістін Генна - Соловей

— Мадам, — сказав він. — Ви не могли б вийти зі мною в коридор?

В’янн кивнула.

— Хвилинку, діти. Почитайте тихенько, поки мене немає.

Фон Ріхтер боляче схопив її за руку й витяг на подвір’я. Поруч дзюрчав порослий мохом фонтан.

— Я тут, щоб спитати про вашого знайомого. Генрі Наварра.

В’янн щосили намагалася тримати себе в руках.

— Про кого, штурмбанфюрере?

— Про Генрі Наварра.

— А, так. Власник готелю. — Вона стисла долоні в кулаки.

— Він ваш друг?

В’янн похитала головою.

— Ні, штурмбанфюрере. Я просто знаю його. Це маленьке містечко.

Фон Ріхтер сканував її поглядом.

— Якщо ви брешете мені про таку дрібницю, цікаво, про що ще ви мені брехали?

— Ні, штурмбанфюрере…

— Вас бачили з ним. — Його подих тхнув пивом і беконом, а очі звузилися.

«Він уб’є мене», — подумала В’янн. Вона була дуже обережною, ніколи не кидала йому виклик, ніколи без потреби не дивилася в очі. Але останнім часом передбачити його дії було складно.

— Це маленьке місто, але…

— Його заарештували за допомогу ворогові, мадам.

— О, — усе, що вона змогла вимовити.

— Я ще поговорю з вами про це, мадам. У маленькій кімнаті без вікон. І повірте, я виб’ю з вас правду. Я дізнаюся, чи ви працюєте з ним.

— Я?

Він так стис її руку, що мало не зламав її.

— Якщо я дізнаюся, що ви були в курсі, я допитаю ваших дітей… ретельно… а тоді відправлю вас до в’язниці у Френі.

— Не чіпайте їх, благаю вас.

Вона вперше просила його про щось: від відчаю в її голосі він завмер. У нього пришвидшилося дихання. Його блакитні очі заблищали від збудження. Більш ніж півтора року вона поводилась у його присутності якомога тихіше, ніколи не привертала його уваги, ніколи не казала нічого, крім «так», «ні» та «штурмбанфюрере». І от усе зійшло нанівець. Вона виявила слабкість, і він це помітив. Тепер він знав, як завдати їй болю.

За кілька годин В’янн опинилася в кімнаті без вікон у нетрях мерії. Вона сиділа рівно, учепившись у підлокітник так сильно, що аж побіліли кісточки на руках.

Вона сиділа на самоті досить довго та обмірковувала, що їй найкраще казати. Що їм відомо? У що вони повірять? Чи видав її Генрі?

Ні. Якби вони знали, що вона підробляє документи і ховає дітей євреїв, її уже заарештували б.

Двері зі скрипом відчинилися, а тоді знову зачинилися.

— Мадам Моріак.

Вона підвелася.

Фон Ріхтер повільно обійшов її, буквально пожираючи поглядом. На ній була блякла полатана сукня й черевики-оксфорди на дерев’яній підошві. Немите волосся було сховане під картатою хусткою, зав’язаною на лобі. Помада давно витерлася, тож її губи були бліді.

Він став упритул біля неї, склавши руки за спиною.

В’янн знадобилася вся її мужність, щоб підняти голову, а коли вона нарешті глянула йому в очі, то зрозуміла, що втрапила в халепу.

— Вас бачили на площі з Генрі Наварром. Його підозрюють у співпраці з макі — тими боягузами, які живуть у лісі, наче тварини, і допомагають ворогу в Нормандії.

Коли війська Альянсу висадилися в Нормандії, макі активізувалися по всій країні, ріжучи проводи поїздів і закладаючи під них бомби. Нацисти були не в змозі знайти та покарати партизанів.

— Я ледве знайома з ним, штурмбанфюрере. Я нічого не знаю про людей, які працюють на ворога.

— Ви маєте мене за дурня, мадам?

Вона похитала головою.

Фон Ріхтер хотів її ударити. Вона бачила це в його погляді. Огидне, хворе бажання. Воно зародилося в ньому, коли вона почала благати його про щось. Тепер вона не знала, що з цим робити.

Він провів пальцем по її щелепі. Вона здригнулася.

— Невже ви справді така невинна?

— Штурмбанфюрере, ви прожили в моєму дому півтора року. Ви бачили мене щодня. Я годую дітей, працюю в саду й викладаю в притулку. Як я можу допомагати Альянсу?

Його пальці ковзнули по її губах.

— Якщо я дізнаюся, що ви мені брешете, я зроблю вам боляче, мадам. І мені це сподобається. — Він прибрав руку. — Але якщо ви кажете правду, я поки що пожалію вас. І ваших дітей.

Вона затремтіла від самої лише думки, що він може дізнатися, що мешкає під одним дахом із єврейською дитиною. Це пошило б його в дурні.

— Я ніколи не збрехала б вам, штурмбанфюрере. Ви маєте знати це.

— От що я знаю, — сказав він, нахилившись до її вуха. — Сподіваюся , що ви мені не брешете, мадам.

Він відійшов.

— Ви боїтеся, — мовив він із посмішкою.

— Мені нічого боятися, — відповіла вона тихо.

— Побачимо. А поки що йдіть додому, мадам. І моліться, щоб я не дізнався, що ви мені брешете.