Крістін Генна - Соловей

— Дуже вам дякую, — каже Жульєн і сідає поруч зі мною. Він застібає пасок безпеки навколо талії.

— Отже, — мовить він після довгої паузи, під час якої всі пасажири встигли пройти повз нас, а гарненька стюардеса (яка поправила волосся й освіжила макіяж) запропонувала нам шампанського. — Запрошення.

Я зітхаю.

— Запрошення. — Так. З цього все починається. Чи цим закінчується. — Це зустріч. У Парижі.

— Я не розумію.

— Я ніколи й не хотіла, щоб ти зрозумів.

Він бере мене за руку. Його цілющий дотик так заспокоює.

На його обличчі я бачу все своє життя. Бачу дитину, яка з’явилася, коли я вже давно здалася. Бачу власну вроду, яку колись мала. Бачу… своє життя в його очах.

— Я знаю, що ти хочеш мені щось розповісти, хоч це для тебе й важко. Просто почни.

Я не можу стримати усмішки. Мій син такий американець. Він вважає, що життя кожної людини можна структурувати в історію, яка має логічний початок і кінець. Він нічого не знає про такі жертви, які неможливо цілком забути. Звідки йому знати? Я захищала його від цього.

Тим не менш. Я тут, у літаку, лечу додому та маю нагоду зробити інший вибір, який відрізнятиметься від того, який я зробила, коли біль був ще надто сильний і здавалося, що неможливо будувати майбутнє, тримаючись за минуле.

— Потім, — кажу я. Цього разу це правда. Я розповім йому історію моєї війни. Війни моєї сестри. Не все, звісно. Найгіршого він не почує, але дещо я відкрию. Цього буде досить, щоб він побачив справжню мене. — Слухай, я виснажена. — Я відхиляюсь у своєму величезному кріслі й заплющую очі.

Як мені почати з початку, коли я можу думати лише про кінець?

За останні вісімнадцять місяців, що минули, відколи нацисти окупували всю Францію, життя стало ще небезпечнішим, якщо таке взагалі можливо. Французьких політв’язнів інтернували в Дрансі та ув’язнювали у Френі, а сотні тисяч євреїв депортували до концентраційних таборів у Німеччині. Притулки в Неї-сюр-Сені та Монтереї були порожні, адже дітей теж висилали до таборів. Понад чотири тисячі дітлахів, яких тримали на велодромі Вель д’Ів, розлучили з батьками і самих вивезли до Німеччини. Війська Альянсу здійснювали бомбардування день і ніч. Арешти були неперервні: людей забирали за найменші порушення, ув’язнювали чи депортували. Невинних заручників страчували за речі, про які вони нічого не знали. Кожен чоловік у віці від вісімнадцяти до п’ятдесяти років мусив працювати в трудових таборах. Ніхто не був у безпеці. Жовтих зірок на одязі більше не було. Люди не розмовляли з незнайомцями і не дивилися нікому в очі. Електроенергії не було теж.

Ізабель стояла на перехресті, чекаючи, коли можна буде перейти дорогу, але перш ніж її дірявий черевик устиг торкнутися бруківки, пролунав свисток. Вона відійшла в затінок каштанового дерева.

Цими днями Париж був наче жінка, яка кричить. Галас, галас, галас. Свистки, постріли, гуркіт вантажівок, крики солдатів. Фронт війни посунувся. Війська Альянсу висадилися в Італії, і нацисти не змогли відтіснити їх назад. Втрати робили німців ще агресивнішими. У травні вони вбили понад триста римлян. Це було помстою за партизанські бомбардування, унаслідок яких загинуло двадцять вісім німців. Нарешті Шарль де Голль повністю очолив збройні сили «Вільної Франції». Цього тижня планувалося щось грандіозне.

Колона німецьких військових крокувала бульваром Сен-Жермен до Єлисейських Полів. Попереду на білому коні їхав офіцер.

Коли вони пройшли, Ізабель перейшла через дорогу й розчинилася в натовпі німців, які збиралися на тротуарі. Вона дивилась під ноги, стискаючи сумочку. Її вбрання було таке ж поношене, як у більшості парижан. Вона пройшла повз довгі черги домогосподарок і дітей, які стояли біля пекарні та крамниці м’ясника. За останні два роки індивідуальні раціони постійно скорочувалися. Люди мали жити, отримуючи вісімсот калорій на добу. На вулицях не було жодного собаки, кота чи пацюка. Цього тижня можна було дістати трохи крохмалю та квасолі. Більше нічого. На бульварі ла Гар лежали купи меблів, картин і прикрас, які забрали в депортованих людей, їхнє майно сортували, запаковували та відправляли до Німеччини.

Ізабель зайшла в кав’ярню «Два маго» на бульварі Сен-Жермен і сіла біля стіни. Вона нетерпляче чекала на лаві, оббитій кротовим хутром, під пильним оком статуй китайських мандаринів, які витріщалися на неї. Жінка, яка могла бути Сімоною де Бовуар, сиділа за столиком надворі. Вона щось захоплено писала, схилившись над аркушем паперу. Ізабель відкинулася в зручному кріслі. Дівчина була виснаженою. Лише за останній місяць вона тричі перейшла Піренеї та обійшла кожну схованку, щоб заплатити людям, які їм допомагали. Тепер кожен крок був небезпечний, адже вільної зони не існувало.