Крістін Генна - Соловей

Мороз. Темрява. Гудіння. Тіснота…

Холодильник.

Вона запанікувала, спробувала звільнитися, перекинути свою в’язницю, але ці зусилля лише виснажували її. Вона не могла поворухнутися. Пальці на руках та ногах її не слухалися. «Тільки не так, будь ласка».

Вона замерзне на смерть. Чи задихнеться.

Ізабель заплакала, але сльози миттєво перетворювались на крижинки на її щоках. Вона подумала про всіх, кого любила: В’янн, Софі, Ґаетана, батька. Чому вона не казала їм, як любить їх, — щодня, коли була така можливість? А тепер вона помре, так і не попрощавшись із В'янн.

«В’янн», — подумала вона. Більше нічого. Лише ім’я. Частково молитва, частково жаль, частково прощання.

На кожному стовпі на міській площі висів труп.

В’янн зупинилась як укопана. Вона не могла повірити в те, що бачила. Під одним із тіл стояла літня жінка. Міцно натягнуті мотузки жахливо скрипіли. В’янн поволі рушила через площу, намагаючись не підходити до стовпів.

Обличчя мерців посиніли й набрякли.

Близько десяти чоловіків. Здається, усі французи. З їхнього вигляду можна було припустити, що це макі — безстрашні партизани лісів. На них були коричневі штани, чорні берети й пов’язки з триколором.

В’янн підійшла до жінки й торкнулася її плеча.

— Не треба вам тут бути, — сказала вона.

— Мій син, — прохрипіла жінка. — Не можна його тут лишати.

— Ходімо, — мовила В’янн уже не так ніжно. Вона забрала жінку з площі. На вулиці ла Ґранде та висмикнула руку й пішла геть, щось бурмочучи крізь сльози.

По дорозі до крамниці м’ясника В’янн побачила ще три тіла. Здавалося, у Карріву ніщо не дихало. В останні місяці Альянс майже неперервно бомбардував місцевість, і деякі будівлі зрівнялись із землею. Щось постійно руйнувалося й розбивалось.

У повітрі тхнуло смертю. Навколо панувала тиша, а небезпека чатувала в кожній тіні, за кожним рогом.

У черзі біля крамниці В’янн почула, як жінки тихо розмовляють між собою.

— Помста…

— У Тюлі ще гірше…

— Ви чули про Орадур-сюр-Ґлан?

Навіть попри арешти, депортацію і страти, В’янн не йняла віри новим чуткам. Учора вранці нацисти зайшли в маленьке поселення Орадур-сюр-Ґлан неподалік від Карріву й зігнали мешканців до церкви, нібито для перевірки документів.

— Кожну людину в місті, — прошепотіла жінка, з якою розмовляла В’янн. — Чоловіків. Жінок. Дітей. Нацисти розстріляли всіх, потім зачинили двері та спалили церкву, — її очі були мокрі від сліз. — Це правда.

— Не може бути, — сказала В’янн.

— Моя Діді бачила, як вагітній жінці прострелили живіт.

— Вона бачила? — спитала В’янн.

Жінка кивнула.

— Діді кілька годин ховалася за кролячою кліткою і бачила, як місто палає. Каже, що ніколи не забуде ті крики. Коли церква зайнялася, не всі ще були мертвими.

Мабуть, це була помста за штурмбанфюрера, якого макі захопили в полон.

Чи може таке статися тут? Може, наступного разу, коли війна зробить неприємний для них поворот, гестапо та СС зженуть мешканців Карріву до мерії і розстріляють?

Вона взяла трохи олії, яку цього тижня давали на продуктові талони, та вийшла з крамниці, накинувши на голову каптур.

Хтось схопив її за руку й сильно смикнув убік. Вона мало не впала.

Затягнувши її на темну алею, він показав обличчя.

— Тату! — вигукнула В’янн. Вона була такою приголомшеною його появою, що нічого іншого вимовити не змогла.

Вона побачила, що з ним зробила війна. Як вона поглибила зморшки на його чолі, як залишила під утомленими очима мішки, як знебарвила його шкіру та змусила волосся посивіти. Він був дуже худим. Його щоки вкривали старечі пігментні плями. Такий кепський вигляд у нього був, лише коли він повернувся з Великої війни.

— Ми можемо десь поговорити? — спитав він. — Я не хотів би зустріти твого німця.

— Він не мій німець, але можемо.

Вона не могла звинувачувати його за те, що він не хотів потрапляти на очі фон Ріхтеру.

— Будинок поруч із моїм порожній. Для німців він надто малий. Можемо зустрітися там.

— За двадцять хвилин, — сказав він.

В’янн знову накинула каптур на сховане під шарфом волосся й рушила геть. Дорогою з міста вона гадала, що ж змусило її батька тут з’явитися. Вона знала, чи принаймні здогадувалася, що Ізабель мешкає з ним у Парижі, хоч це було лише припущення. Напевно, їй було відомо лише те, що її сестра і тато живуть окремими життями в одному місті. Вона не отримувала звісток від Ізабель з тієї жахливої ночі в сараї, хоч Генрі й казав, що з нею все гаразд.