Крістін Генна - Соловей

Вона швидко пройшла повз аеродром, не помічаючи літаків, які досі диміли після останньої повітряної атаки.

Біля хвіртки перед будинком Рейчел вона зупинилася й роззирнулась. Здається, ніхто за нею не йшов і не стежив. Вона сковзнула у двір і зайшла в покинутий дім. Парадні двері були давно зламані й покосилися.

Усередині панувала темрява. Усе навколо вкривав пил. Майже всі меблі реквізували або ж покрали мародери. На місці картин на стінах лишилися порожні квадрати. У вітальні зостався лише брудний двомісний диван зі зламаною ніжкою. В’янн присіла, нервово стукаючи ногою по підлозі.

Вона гризла нігті на руках, а тоді почула кроки. Жінка підійшла до вікна й підняла фіранку.

Біля дверей стояв її батько. Хоч цей згорблений старий і не був на нього схожим.

Вона впустила його в будинок. Коли він глянув на неї, його зморшки стали ще глибшими. Шкіра нагадувала розталий віск. Він провів рукою по рідкому волоссю. Довгі білі пасма вирівнялися, наче наелектризовані.

Чоловік повільно підійшов до неї, трохи накульгуючи. Коли вона побачила, як він рухається, перед очима миттєво промайнуло все її життя. Вона ніби чула, як мама каже: «Пробач йому, В’янн. Він сам не свій і не може пробачити собі… лише ми можемо це зробити».

— В’янн. — Він вимовив її ім’я дуже ніжно, і вона згадала ті часи, коли він ще був собою. Вона вже й забула про це. З часом вона сховала думки про нього в глибинах пам’яті. А тепер усе пригадалося. Це лякало її. Він так часто завдавав їй болю.

— Тату.

Він сів на диван, який прогнувся під його скромною вагою.

— Я був жахливим батьком для вас, дівчата.

Це було так несподівано і правдиво, що В’янн розгубилася.

Він зітхнув.

— Надто пізно виправляти це.

Вона присіла поруч із ним.

— Ніколи не пізно, — мовила вона обережно. Невже це правда? Невже вона зможе йому пробачити?

Так. Відповідь прийшла так само раптово, як і він.

Він повернувся до неї.

— Я мушу так багато сказати тобі, але в мене обмаль часу.

— Лишайся тут, — сказала вона. — Я подбаю про тебе і…

— Ізабель заарештували за співпрацю з ворогом. Вона у в’язниці в Жиро.

В’янн різко вдихнула. Жаль був нестерпний, як і почуття провини. Якими були її останні слова сестрі? «Не повертайся».

— Чим ми можемо зарадити?

— Ми? — сказав він. — Це мило, але недоречно. Ти не мусиш нічого робити. Залишайся тут, у Карріву, і тримайся якнайдалі від неприємностей, як робила досі. Захищай мою онуку. Чекай на чоловіка.

В’янн так кортіло сказати йому: «Тепер я інша, тату. Я допомагаю переховуватися дітям євреїв». Вона так хотіла, щоб він бодай раз пишався нею.

«Ну ж бо. Скажи йому».

Але як вона може таке зробити? Він здавався таким старим, зламаним і розгубленим. Лише тінь чоловіка, яким він колись був. Йому не треба було знати, що В’янн теж ризикувала життям, що він міг утратити обох доньок. Нехай думає, що вона в безпеці. Що вона боягузка.

— Ти будеш потрібна Ізабель, коли все це скінчиться. Ти скажеш їй, що вона правильно вчинила. Вона переживатиме. Думатиме, що мала б лишитися з тобою, захищати тебе. Згадає, як покинула тебе з нацистом. Це мучитиме її.

В’янн знала, що за цими словами ховається сповідь. Він розповідав власну історію, маскуючи її за історією Ізабель. Насправді він хотів сказати, що переживав через своє рішення піти до війська під час Великої війни, мучився, знаючи, як це позначилося на його родині. Він усвідомлював, як сильно змінився, повернувшись додому. Замість того, щоб зблизити його з дружиною та дітьми, біль віддалив його від них. Він шкодував, що відштовхнув їх, кинув на мадам Дюма багато років тому.

Мабуть, це був неймовірно важкий тягар. Уперше вона поглянула на своє дитинство як доросла людина, крізь призму мудрості, яку їй дала ця війна. Бої зламали її батька, вона знала це. Мама постійно про це казала, але лише тепер В’янн її зрозуміла.

Він зламався.

— Ви, дівчата, будете частиною покоління, яке пам’ятатиме все це, — сказав він. — Цих спогадів… буде складно позбутися. Ви мусите триматися разом. Покажи Ізабель, що її люблять. На жаль, я цього ніколи не робив. А тепер надто пізно.

— Ти ніби прощаєшся.

Вона побачила відчай у його очах і зрозуміла, навіщо він прийшов. Що хотів сказати. Він збирався пожертвувати собою заради Ізабель. Вона не знала, як саме, але знала, що це так. Саме в такий спосіб він вирішив спокутувати провину за всі ті рази, коли розчаровував їх.

— Тату, — сказала вона, — що ти збираєшся робити?