Крістін Генна - Соловей

Гестапівець схопив її батька за руку й потяг коридором.

Ізабель шкандибала за ними.

— Соловей — це я! — кричала вона.

Двері зачинились у неї перед носом. Вона кинулась до вікна камери, стискаючи іржаві ґрати.

— Я Соловей!

Її батька вивели надвір — на залиту яскравим вранішнім сонцем площу, де вже чекала розстрільна команда з гвинтівками напоготові.

Її тато, хитаючись, ішов бруківкою повз фонтан. Сонячне сяйво надавало всьому навколо золотавого відтінку.

— У нас зовсім не було часу, — прошепотіла вона, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. Скільки разів вона уявляла, як вона й тато, як усі вони починають усе спочатку? Після війни Ізабель, В’янн і батько могли б знову навчитися сміятись і бути родиною.

Але цього ніколи не станеться. Вона ніколи не пізнає батька, ніколи не відчує тепла його рук, ніколи не засне на дивані поруч із ним, ніколи не скаже йому все, що хотіла. Вони ніколи не будуть разом, як обіцяла мама.

— Тату, — мовила вона. Раптом це слово набуло величезного значення. Перетворилося на нездійснену мрію.

Він повернувся обличчям до розстрільної команди й розправив плечі. Чоловік відкинув пасма волосся з очей, у яких не було жодної сльози. Їхні погляди зустрілися. Вона міцно стиснула ґрати.

— Я люблю тебе, — сказав він.

Постріли.

У В'янн боліло все тіло.

Вона лежала в ліжку між дітьми, намагаючись не згадувати жахливих подробиць учорашнього зґвалтування.

Жінка повільно пішла до колонки, щоб умитися холодною водою. Але щоразу торкаючись синців, вона здригалася.

В’янн одягла м’яту сукню з корсетом та спідницю-кльош.

Усю ніч вона не спала й просто лежала на ліжку, притулившись до дітей. Спершу вона плакала від того, що він із нею зробив, а тоді гнівалася на себе, бо не змогла цього зупинити.

Вона хотіла вбити його.

Хотіла вбити себе.

Що тепер подумає про неї Антуан?

Їй хотілося згорнутись калачиком у темному кутку і більше ніколи звідти не вилазити.

Але навіть сором був надто великою розкішшю для неї. Як вона може думати про себе, коли Ізабель у в’язниці, а тато збирається її рятувати?

— Софі, — сказала вона, коли вони доїли свій сніданок — тости та яйця-пашот. — У мене сьогодні є справи. Ти залишишся з Даніелем. Замкни двері.

— Фон Ріхтер…

— Його не буде до завтра, — В'янн відчула, як її обличчя палає. Вона не мала б цього знати. — Він мені сказав… учора, — на останньому слові її голос зірвався.

Софі встала.

— Мамо?

В'янн швидко витерла сльози.

— Усе гаразд. Я маю йти. Поводьтеся добре, — вона поцілувала їх обох на прощання і прожогом вилетіла з дому, аби не почати шукати приводів лишитися.

Як, наприклад, Софі та Даніель.

І фон Ріхтер. Він сказав, що не повернеться на ніч, але хтозна? А що як він постійно за нею стежить? Та якби вона надто багато думала «а що як», то не могла б нічого робити. Рятуючи дітей євреїв, вона навчилася діяти, незважаючи на свій страх.

Вона мусила допомогти Ізабель…

(Не повертайся.)

(Я сама тебе здам.)

…і татові, якщо вдасться.

Вона зайшла в потяг і сіла на дерев’яну лаву у вагоні третього класу. Інші пасажири, переважно жінки, сиділи, опустивши голови та склавши руки на колінах. Високий гауптштурмфюрер стояв біля дверей зі зброєю напоготові. Загін брутальних міліціянтів уряду Віші сидів в іншій частині вагона.

В'янн не дивилася на своїх сусідок. Від однієї з них тхнуло часником і цибулею. Через цей сморід і задуху В’янн почало піднуджувати. На щастя, їхати їй було недалеко. Близько десятої ранку вона вже вийшла з потяга на станції поблизу містечка Жиро.

Що тепер?

Сонце вже було високо над обрієм. Місто заціпеніло. В’янн відчувала, як по її спині тече піт. Чимало будинків було зруйновано бомбардуваннями. На кам’яних стінах покинутої школи був намальований синій лотаринзький хрест.

На вузьких брукованих вуличках вона зустріла лише кількох осіб. Час від часу повз неї проїздила дівчинка на велосипеді чи хлопчик із візком, але здебільшого навколо панувала тиша.

А тоді закричала жінка.

В’янн звернула за ріг і побачила міську площу. До фонтану був прив’язаний труп. Кров забарвлювала воду під його ногами в червоне. Його голову тримав армійський пасок. На перший погляд могло здатися, що він просто розслаблено стояв, адже очі були розплющені. Дірки від куль пошматували його светр. Кров залила груди і ноги.

Це був її батько.

Ізабель провела останню ніч, скрутившись у темному кутку вогкої камери.