Крістін Генна - Соловей

Біля сторожової вежі вона побачила бараки.

Перед ними в багнюці лежало тіло жінки. Ізабель переступила через нього, надто слабка щоб подумати щось, окрім «не зупиняйся». Останню жінку, яка зупинилася, вдарили так сильно, що вона більше не підвелася.

Солдати виривали з їхніх рук валізи, знімали намиста, сережки та каблучки. Забравши в них усе цінне, їх завели в якусь кімнату. Вони заливались потом і мало не мліли від спраги. Жінка схопила Ізабель за руки й відтягла вбік. Перш ніж дівчина зрозуміла, що відбувається, її роздягли. Як і решту. Нігті шкрябали її спину. Усе волосся на її тілі поголили: пахви, голову, інтимні зони. Робили це так грубо, що пішла кров.

— Швидко!

Ізабель стояла поруч з іншими поголеними, змерзлими й роздягненими жінками. Її голова досі гула від ударів. А потім їх погнали до іншої будівлі.

Вона раптом згадала історії, які чула від МІ9 та «Бі-бі-сі». Розповіді про євреїв, яких труїли газом у концентраційних таборах.

Дівчина почала трохи панікувати, коли вони опинились у гігантській кімнаті з безліччю душових голівок.

Ізабель стала під однією з них. Вона несамовито тремтіла. Попри крик вартових, полонених і гавкіт собак, вона почула, як гуде вентиляційна система. Щось рухалося до них трубами.

Ось воно.

Двері гучно зачинилися.

Крижана вода потекла на Ізабель, проймаючи її до кісток. Однак усе швидко скінчилося, і їх знову кудись погнали. Марно намагаючись прикритися руками, вона долучилася до натовпу. Одну за одною їх обробили речовиною проти вошей. А тоді Ізабель видали неоковирну сукню, пару брудного чоловічого спіднього і два ліві черевики без шнурків.

Вона притиснула своє нове майно до липких грудей. Її заштовхали до схожого на сарай приміщення, заставленого дерев’яними нарами. Ізабель залізла на одні з них. Поруч лежали дев’ять інших жінок. Вона повільно одяглась, а тоді зупинила погляд на помості над нею.

— Мішлін? — прошепотіла вона.

— Я тут, Ізабель, — відповіла її подруга згори.

Ізабель була надто втомленою, щоб казати щось іще. Вона чула, як надворі ляскають шкіряні паски та свистять батоги, і як кричать жінки.

— Ласкаво просимо до Равенсбрюка, — сказала її сусідка.

Ізабель відчувала, як кістляве стегно цієї жінки торкається її ноги.

Вона заплющила очі, намагаючись абстрагуватися від звуків, запахів, страху і болю.

«Виживи», — подумала вона.

Просто виживи.

Серпень.

В’янн дихала якомога тихіше. У задусі спальні, яку вона колись ділила з Антуаном, кожен звук здавався надто гучним. Пружини скрипнули, коли фон Ріхтер перевернувся на свій бік. Вона спостерігала, як він дихає. Коли він почав хропіти, жінка відсунулась і відклеїла вологе простирадло від свого голого тіла.

За останні місяці В’янн дізналася, що таке справжній біль, сором і приниження. Утім, вона також навчилася виживати. Вона чудово могла визначати настрій фон Ріхтера, знала, коли не попадатися йому на очі й мовчати. Іноді, коли вона робила все правильно, він майже не помічав її. Неприємності починалися, коли в нього траплявся поганий день. Як, наприклад, учора.

Він прийшов додому злий, щось бурмочучи про бої в Парижі. Макі почали війну на вулицях. В’янн одразу зрозуміла, чого йому захочеться.

Завдати їй болю.

Вона швидко вклала дітей у ліжко в спальні на першому поверсі та пішла нагору.

Це було найгірше. Він змушував її приходити до нього, і В’янн це робила. Вона знімала одяг, щоб він його не порвав.

Одягаючись, В’янн помітила, як боляче їй підіймати руки. Вона зупинилася біля завішеного вікна. Перед нею розкинулися побиті бомбами поля. Дерева були зламані. Деякі досі тліли. Апокаліптичний краєвид. Аеродром перетворився на зруйноване звалище підбитих літаків і вантажівок. Відколи генерал де Голль очолив армію «Вільної Франції», а війська Альянсу висадилися в Нормандії, бомбардування стали регулярними по всій Європі.

Чи живий ще Антуан? Може, він тепер у таборі дивиться крізь тріщину в стіні барака чи в забите дошками вікно. Дивиться на місяць, який колись світив на дім, сповнений кохання? А ще Ізабель. Її не було лише два місяці, але це здавалося вічністю. В’янн постійно переживала за неї.

Спустившись униз, вона запалила свічку. Світла давно не було. У ванній вона поставила свічку біля раковини і глянула на себе в овальне дзеркало. Навіть у тьмяному сяйві було помітно, що вона бліда й кістлява. Блякле волосся спадало на обличчя. За роки страждань її ніс, здавалося, видовжився, а обличчя стало вилицюватим. На скроні був синець. Скоро він потемнішає. Навіть не дивлячись на себе, вона знала, що на її плечах лишилися сліди його рук, як і на лівій груді.