Крістін Генна - Соловей

— Пий. Поки ще є, — мовила вона.

Ізабель зачерпнула смердючої води. Мало не виблювавши, вона таки змусила себе випити. Дівчина випросталась, простягнула черпак Мішлін, яка допила решту, і витерла губи рукавом.

— Ми втрапили у справжню халепу, — сказала Мішлін.

— Мені шкода, що я втягнула вас у це, — відповіла Ізабель.

— Ти ні в що мене не втягувала, Жульєтт, — мовила Мішлін. — Я хотіла бути частиною цього.

Пролунав ще один свисток, і двері вагона зачинилися, зануривши їх у темряву. Потяг смикнувся. Люди падали один на одного, на підлогу. Немовлята верещали, а діти схлипували. Хтось мочився у відро. Цей сморід змішався із запахом поту і страху.

Мішлін обхопила рукою Ізабель. Вони вилізли на тюки сіна і всілися.

— Я Ізабель Розіньйоль, — прошепотіла вона. Темрява одразу проковтнула її ім’я. Якщо вона помре в цьому потязі, то нехай хоч хтось знає, хто вона така.

Мішлін зітхнула.

— Ти донька Жульєна та Мадлен.

— Ви знали це від самого початку?

— Так. У тебе мамині очі й батькова вдача.

— Його стратили, — мовила Ізабель. — Він сказав їм, що Соловей — це він.

Мішлін узяла її за руку.

— Ну звісно ж. Колись, коли ти станеш матір’ю, ти зрозумієш. Пам’ятаю, як я думала, що твої батьки не підходять один одному: тихий інтелектуал Жульєн і твоя жвава мати. Я думала, що в них немає нічого спільного. Але тепер знаю, що кохання часто буває саме таке. Знаєш, це все війна. Вона зламала його, як цигарку. Назавжди. Вона намагалася врятувати його. Щосили.

— Коли вона померла…

— Так. Замість того, щоб опанувати себе, він пиячив і цим робив ще гірше. Чоловік, яким він став, — зовсім не той, яким він був, — сказала Мішлін. — Деякі історії не мають щасливого фіналу. Навіть історії кохання. Мабуть, насамперед історії кохання.

Години тягнулися повільно. Потяг часто зупинявся, щоб підібрати ще жінок із дітьми або щоб перечекати бомбардування. Жінки допомагали одна одній чим могли. Вода скінчилася, а діжка із сечею була переповнена. Коли потяг починав зупинятися, Ізабель бігла до вікон і намагалася крізь ґрати роздивитися, де вони, але бачила лише солдатів, собак, батоги… і жінок, яких гнали у вагони, наче худобу. Вони писали свої імена на шматках паперу чи тканині і пхали в щілини у стінах вагона, без надії сподіваючись, що так їх запам’ятають.

Другого дня всі вже були виснаженими, голодними й так хотіли пити, що мовчали, аби зберегти слину. Спека і сморід були нестерпні.

Бійся.

Хіба не це їй сказав Ґаетан? Тієї ночі в сараї В’янн попросила його передати їй ці слова.

Тоді Ізабель не зовсім зрозуміла суть, але точно розуміла тепер. Вона вважала себе непереможною.

Але що вона зробила б інакше, якби мала таку можливість?

— Нічого, — прошепотіла вона в темряву.

Вона зробила б усе це знову.

І це не кінець. Кожен день — це шанс на порятунок. Вона не могла здатися. Ніколи.

Потяг зупинився. Ізабель випросталась і розплющила затуманені очі. Усе тіло боліло після допитів. Вона почула грубі голоси й гавкіт собак. Свисток.

— Прокидайтеся, Мішлін, — сказала Ізабель, ніжно штовхнувши жінку.

Мішлін підвелася.

Сімдесят пасажирів — жінок і дітей — повільно виходили зі стану заціпеніння. Ті, що сиділи, почали вставати. Жінки інстинктивно трималися купи.

Ізабель здригнулась від болю, звівшись на ноги в тісних черевиках. Вона трималася за холодну руку Мішлін.

Гігантські двері вагона з грюкотом відчинилися. Сонячне світло засліпило всіх усередині. Ізабель одразу побачила офіцерів СС із собаками, що гарчали й гавкали. Вони вигукували накази в бік жінок із дітьми. Слова не завжди можна було розібрати, але суть не викликала сумнівів. «Злазь. Уперед. Шикуйтеся».

Жінки допомагали одна одній спуститися. Не відпускаючи руки Мішлін, Ізабель ступила на платформу.

Кийок ударив її по голові так сильно, що вона захиталась і впала навколішки.

— Уставай, — сказала якась жінка. — Ти мусиш.

Ізабель дозволила допомогти собі звестися на ноги. У голові паморочилося, і вона притулилася до тієї жінки. Мішлін зайшла з іншого боку та обхопила дівчину за талію.

Ліворуч від Ізабель свиснув батіг і розсік плоть на щоці жінки, яка тримала її. Кров текла з рани, але вона не зупинялася.

Жінки вишикувались у нерівні шеренги й рушили крізь відчинену браму, оточену колючим дротом. Попереду майоріла сторожова вежа.

Перед Ізабель з'явилися сотні чи навіть тисячі жінок, схожих на привидів, що рухаються на тлі якогось сірого фантастичного краєвиду. Вони були вкрай виснаженими, їхні впалі очі здавалися скляними, а волосся було коротко обстрижене. Одягнені вони були в брудні мішкуваті сукні. Дехто не мав взуття. Самі жінки та діти. Жодних чоловіків.