Крістін Генна - Соловей

— Радий із вами познайомитися, — сказав один із них, потиснувши руку Ізабель. — Нам не збрехали, коли казали, що ви гарна.

Чоловіки почали говорити навперебій. Ґаетан долучився до них. Ізабель підійшла до мадам Бабіну й простягнула їй конверт із грошима, який мала доставити майже два тижні тому.

— Вибачте за затримку.

— На те була поважна причина. Як ти почуваєшся?

Ізабель покрутила плечем.

— Краще. За тиждень буду знову готова до походу.

Мадам запропонувала Ізабель цигарку. Дівчина зробила глибоку затяжку й видихнула дим, вивчаючи чоловіків, які тепер були її підопічними.

— Як вони?

— Бачиш того високого й худого, з носом, як у римського імператора?

Ізабель не могла стримати усмішки.

— Бачу.

— Каже, що він лорд чи якийсь герцог. Сара з По сказала, що з ним можуть бути проблеми. Не хоче слухатися наказів дівчини.

Ізабель узяла це до уваги. Льотчики, які не хотіли слухатися жінок, траплялися досить часто, але щоразу це було наче випробування.

Мадам дала Ізабель зім’ятий брудний лист.

— Один із них попросив мене передати це тобі.

Вона швидко відкрила конверт і прочитала написане почерком Генрі повідомлення:

Твоя подруга Джей пережила німецьке свято, але в неї гості.

Не приходь. Я нагляну за нею.

Із В’янн усе гаразд. Після допиту її відпустили, але в неї живе новий солдат чи солдати. Ізабель кинула лист у вогонь. Вона не знала, хвилюватися чи відчувати полегшення. Інстинктивно вона поглядом відшукала Ґаетана, який, розмовляючи з пілотом, спостерігав за нею.

— Я бачу, як ти на нього дивишся.

— На Лорда Великий Ніс?

Мадам Бабіну зареготала.

— Я стара, але не сліпа. На того молодого красунчика з голодними очима. Він теж на тебе так дивиться.

— Завтра його вже тут не буде.

— Отакої.

Ізабель поглянула на жінку, яка за останні два роки стала її подругою.

— Я боюся відпускати його, хоч це і дурість, зважаючи на те, яку небезпечну роботу я роблю.

У темних очах мадам вона бачила розуміння та співчуття.

— За звичайних часів я порадила б тобі бути обережною. Сказала б, що він молодий, уплутався в щось небезпечне, а молоді люди в небезпеці можуть бути ненадійними, — вона зітхнула. — Але тепер ми такі обережні мало не з усім. Навіщо додавати в цей список ще й кохання?

— Кохання, — промовила Ізабель тихо.

— На війні розбите серце болить так само, як і в мирний час. Попрощайся зі своїм молодим чоловіком як слід.

Ізабель чекала, поки в домі все затихне. Принаймні настільки, наскільки це можливо, коли на підлозі сплять, хропуть і крутяться чоловіки. Тихо вилізши з-під ковдри, вона вийшла надвір.

Над головою сяяли зорі. У місячному світлі кози здавалися сріблясто-білими цятками на темному схилі.

Вона стояла біля дерев’яного паркана. Довго чекати не довелося.

Ґаетан підійшов ззаду і обійняв її. Вона притулилася до нього.

— У твоїй руках я почуваюся в безпеці, — сказала вона.

Він не відповів, і вона зрозуміла, що щось не так. Вона повільно повернулась і поглянула на нього.

— Що сталося?

— Ізабель. — Те, як він вимовив це, налякало її. Вона подумала: «Ні, не кажи мені. Що б там не було, не кажи мені». Навколишня тиша посилювала звуки — бекання кіз, її серцебиття, стукіт каменя, який десь далеко котився по схилу.

— Пам’ятаєш зустріч, на яку ми йшли в Карріву, коли ти знайшла пілота?

— Так, — відповіла вона. За останні кілька днів вона дуже уважно вивчила найдрібніші нюанси його емоцій. Тож вона знала, про що б він не говорив, це буде щось неприємне.

— Я йду з групи Поля. Воювати… в інший спосіб.

— У який це інший спосіб?

— Зброєю, — мовив він тихо. — Бомбами. Усім, що знайдемо. Я долучуся до партизанів, які мешкають у лісах. Працюватиму з вибухівкою, — він усміхнувся. — І крастиму компоненти для неї.

— Твій досвід має тобі допомогти, — ця шпилька не справила очікуваного враження.

Його усмішка зникла.

— Я вже не можу просто доставляти папери, Із. Я маю робити більше. І… думаю, ми якийсь час не бачитимемося.

Вона кивнула на знак згоди, але подумала: «Як? Як мені розвернутись і піти геть, залишивши його?» Тепер було зрозуміло, чого він так боявся від самого початку.

Його погляд був не менш інтимним за поцілунок. У ньому вона бачила відображення власного страху. Вони можуть уже ніколи не побачитися.

— Кохайся зі мною, Ґаетане, — сказала вона.

Як востаннє.

В’янн стояла під проливним дощем біля готелю «Бельву». Вікна запотіли, але вона бачила, що всередині натовп у сіро-зелених військових формах.