Цзян Жун - Вовк-тотем

Дуже швидко вона почала розхвалювати мармеладки, яких ніколи раніше не бачила й, повторюючи рухи Ченя, запихала їх собі в рот одну за одною. Сміючись, вона сказала:

— А як ти здогадався, що в мене вже немає зубів, і привіз таку смакоту, для якої зуби не потрібні?

Чень Чжень, торкнувшись своїх скронь, сказав:

— Навіть я вже постарів, і в мене з’явилось сиве волосся та випали вже декілька зубів, як же я міг про тебе забути? У Пекіні я багатьом розповідав, як ти одна наважилась упіймати монгольського вовка за хвіст, ще й переламати йому той хвіст, і при цьому багато людей виявили бажання помандрувати степом і зустрітись із тобою.

— Не буду я ні з ким зустрічатись! — замахала руками Ґасмаа. — Родичі з Зовнішньої Монголії кажуть, що в них там є спеціальні місця, де охороняють вовків і не дозволяють їх убивати. А недавно і в нас по телевізору говорили про те, що не дозволяється вбивати вовків. Як же ти іншим розказуєш, що я чинила таку лиху справу?

Надворі вже стемніло і з вулиці почувся такий знайомий тупіт овечих копит. Чень Чжень і Ян Ке вибігли з сучасної «юрти» і побачили отару, яка, ніби потоком, повільно накочувалась на них. Гнав отару верхи на коні чабан, одягнений по-ханьському. Чень Чжень здогадувався, що це, напевне, один з нових найманих робітників, які віднедавна з’явились в Орхоні. Обидва чоловіки поспішили туди й допомогли поволі гнати отару. Бат, майже непомітно посміхаючись, сказав:

— А ви двоє, я бачу, не забули своє старої професії чабана — минуло 20 років, але ви пам’ятаєте, що не можна швидко гнати овець, які щойно наїлись!

Чень розсміявся:

— Степові справи я ніколи не забуду! — І ще запитав: — Ця отара достатньо велика. Скільки тут голів?

— Більш як 3800 голів, — відповів Бат.

— Ого! — зауважив Ян Ке. — Усі ці великі й малі вівці, якщо рахувати в середньому по 150–170 юанів за голову, є чималою власністю. Вартість тільки цієї отари буде 600–700 тисяч юанів! А якщо ще додати корів, будинок, машину й мотоцикл, то ти вже й мільйонер!

— Багатство в пустелі ненадійне, — відповів Бат. — Якщо це пасовище згодом також перетвориться на пустелю, як пасовища заробітчан, тоді ми знову станемо скотарями-бідняками.

— А скількох овець може прогодувати виділене тобі пасовище? — запитав Ян Ке.

Бат, зачинивши ворота загону, відповів:

— Якщо дощової води достатньо, то на моєму пасовищі можна вигодувати більш як 2000 голів, однак коли засуха — то тільки 1000 голів. Останні кілька років поспіль була засуха, вже чотири-п’ять років не випадало достатньої кількості дощів, у такий час утримувати навіть 1000 голів важко.

Почувши це, Чень був вражений і поспішив запитати:

— Як же ти наважуєшся утримувати так багато овець?

— Ти, напевне, хотів сказати, що я не зважаю на можливості пасовища? — сказав Бат. — На цьому пасовищі живуть ті скотарі, які раніше входили до загону Ґасмаа, вони всі — солдати, які ходили за твоїм Батьком Біліґом, вони всі знають, що таке витривалість пасовища і знають, що потрібно берегти його. Хоча я й утримую так багато овець, однак половину з них я годую лише півроку, а перед тим, як випадає сніг, я продаю всі 2000 голів — більше 1400 уже дорослих цьогорічних ягнят, а також декілька сотень кастрованих баранів та старих овець. Після цього на пасовищі залишається стільки трави, скільки потрібно отарі, щоб прохарчуватися більшу половину зими. А на меншу частину грошей, які я отримую з продажу овець, я купую цілий загін висушеної трави, завдяки якій усі мої вівці можуть перезимувати. Наприкінці літа або на початку осені я відганяю отару далеко в гори на пустирища, а оскільки останні роки засушливі, комарі подохли з посухи, тож вівці в горах можуть нагуляти трохи жирку…

Коли вони повернулись до зали, Бат продовжив розповідати:

— Усі люди з нашого загону все ще дотримують старих прийомів степових монголів — якщо трава гарна, то вигодовують багато овець, якщо погана — то менше. Ми утримуємо овець за законами Тенґера і за законами росту трави, а не за потребами жадібного людського серця. Однак хіба ж ті заробітчани розуміють старі закони степу? Коли їхню траву худоба об’їсть, вони часто потайки приженуть своїх овець до нас годуватись — зла на них не стає! А ще є місцеві монголи — п’яниці й ледарі, вони теж набридли — вимінюють тих овець, що їм розподіляють, на горілку й п’ють безпробудно, дружини від них тікають, діти тиняються невідомо де, а їм залишається тільки здавати в оренду свої пасовища — так вони за рік можуть отримати 10–20 тисяч орендної платні.