Цзян Жун - Вовк-тотем

— Віриш чи ні, — похитав головою Старий, — але один злий вовк самотужки здолає дзерена одним ударом.

Чень Чжень знову з острахом подивився на Старого:

— Як же це в нього вийде? Я ніяк не зрозумію.

— У вовків є свій спосіб ловити дзеренів. Удень вовк підшукає собі цапа, але не буде його чіпати. Коли стемніє, цап знайде собі затишне містечко, де немає вітру, на товстому шарі трави, і засне. Проте й зараз вовк його не чіпатиме, бо знає, що не подужає його тепер: адже хоча цап спить — його ніс і вуха не сплять, і тільки-но десь виникне найменший рух, як він підхопиться й побіжить, а вовк його не наздожене. Тож і вночі вовк не вдається до жодних дій, а лежить недалечко, ніби мертвий, і чекає, чекає аж до ранку. А на ранок у цапа розбухне сечовий міхур, бо він усю ніч стримувався, і тут вовк угледить свою можливість і кинеться за цапом. Той же не може випустити сечу на ходу, тож вона буде бовтатися в міхурі під час бігу, аж той швидко лусне. Тоді задні ноги дзерена зведе в корчах, і він уже не зможе бігти далі. Бачиш — як би швидко не бігали дзерени, є такі моменти, коли вони не можуть бігти, а старі вовки і ватажок зграї знають, коли вони настають і коли можна впіймати дзерена. Тільки найбільш дотепні дзерени не пошкодують залишити тепле й затишне містечко вночі, щоб устати й випустити сечу, зате вони можуть не боятися, що вовк їх наздожене. Мисливці Орхонського степу часто рано-вранці йдуть відбирати у вовків здобич, і коли розпанахують цапам живіт, у середині в тих — сама сеча.

Чень Чжень аж стиха засміявся:

— О Небо! Вбийте мене, я б ніколи не додумався, що вовки можуть утнути такі капості! Оце так терплячість! Однак монгольські мисливці — теж хитруни!

— Монгольські мисливці — то учні вовків, — загиготів Старий. — Хіба ж вони можуть не хитрувати?

Нарешті більшість дзеренів підвели голови. Їхні пуза були набиті, мов барабани, і випирали навіть більше, ніж за повного сечового міхура. Деяких баранів так розперло, що вони ледь трималися на ногах. Подивившись уважно в підзорну трубу, Старий сказав:

— Дзерени об’їлися. Дивись, тепер вовки починають.

Чень Чжень аж розхвилювався. Вовки почали потроху стискати схожий на півмісяць загінний ланцюг: тепер на півночі, сході і заході табуна були вовки, а на півдні — великий гірський хребет. Чень Чжень подумав, що, напевне, частина вовків уже обійшла цей хребет з тилу і чекає там: щойно почнеться загальна атака, зграя пожене дзеренів через хребет, якраз назустріч цим вовкам, таким чином, вони долучаться до облави разом з іншими трьома флангами. Він чув, як чабани розповідали, що коли декілька вовків оточують одного дзерена, то вдаються саме до такого способу. Тож він запитав:

— Батьку, а скільки вовків чекають з того боку гори? Якщо небагато, то облава може й не вдатися.

Старий підступно засміявся:

— За хребтом немає вовків, ватажок їх не міг туди послати.

— Як же ж вони тоді збираються оточити кіз? — В очах Ченя засвітився сумнів.

Старий знову стиха засміявся:

— У цей сезон і в цьому місці облава з трьох флангів буде більш вдалою, ніж із чотирьох.

— Я все одно не розумію, які хитрощі замислили ці вовки зараз?

— За цим хребтом — відома в Орхонському степу велика снігова западина. Навскоси від неї — цей навітряний трав’яний схил. Коли починається буря, сніг на цьому схилі не втримується і його здуває за хребет. Тому з того боку гір, з-під вітру, утворився великий сніговий вир. З краю там снігу — людині по пояс, а в середині, в найглибшому місці — на висоту древка прапора буде. Ось зачекай, ці три фланги вовчої зграї переженуть дзеренів через хребет і там їх дотиснуть. Чим не гарне побоїще?

У Ченя Чженя аж потемніло в очах, коли він уявив, що падає в глибоку снігову яму. Він подумав, що на місці давнього ханьського воїна, який опинився б тут, серед степу, він ніколи б не здогадався про такі грандіозні підступи й пастки. І він почав розуміти, чому мінський генерал Сюй Да, [20] Сюй Да (1332–1385) — головнокомандувач китайської армії за часів династії Мін. який здобував перемогу за перемогою на китайській території і прогнав монголів назад у їхні степи, тільки-но сам ступив у степ, як відразу ж потрапив у пастку і втратив майже всю свою армію. І чому інший мінський генерал Цюй Фу, [21] Цюй Фу (1343–1409) — китайський полководець часів династії Мін. який переможно вів свою армію монгольськими степами аж до річки Херлен, все-таки потрапив у пастку, коли його армію було відрізано від основних сил, а коли він загинув у бою і його солдати запанікували, монгольській кінноті вдалося добити їх одним ударом.