Цзян Жун - Вовк-тотем

Наступного дня рано-вранці Чень Чжень уже був зі Старим на схилі гори серед масиву Південно-західних гір, де вони облаштували засідку. Дивно, але Старий не взяв із собою ні рушниці, ні собак, а лише підзорну трубу. Чень Чжень до цього не раз ходив із ним полювати лисиць, але щоб іти на полювання голіруч — це було вперше. Він уже декілька разів запитував у Старого, чи вони будуть полювати на дзеренів з підзорної труби, але Старий тільки посміхався, нічого не відповідаючи. У Старого була така манера навчати іншого тих знань і вмінь, які він хотів передати, — викликати в учня цікавість і сумніви.

І тільки коли Чень Чжень побачив у підзорну трубу вовчу зграю, що стиха підкрадалася кільцем до дзеренів, він зрозумів мисливський план Старого-батька. Він зрадів, і Старий також лукаво посміхнувся до нього. Чень Чжень почувався тим рибалкою з байки про сварку кулика й беззубки: коли двоє сваряться — виграє третій. Утім, Чень Чжень був лише маленьким рибалкою, а справжнім риболовом тут був Біліґ. Він і справді був найсміливішим і наймудрішим старим мисливцем в Орхонському степу, і ось сьогодні привів його в таке місце, де риба сама пливла до рук. З тієї миті, як Чень Чжень побачив вовків, він забув про холод — кров потекла в його жилах ледь не вдвічі швидше, а той жах, який викликали в нього вовки, поступово зник.

Над пасовищем, що ховалося глибоко в горах, не було ані вітерця, повітря було сухе й холодне. Ноги Ченя вже майже повністю оклякли, і він все дужче відчував холод під собою, тож подумав, як би добре було мати зараз товсту підстилку з вовчого хутра. Раптом у нього виникло питання, із яким він стиха звернувся до Старого:

— Подейкують, що найтепліша в світі підстилка — з вовчого хутра. Місцеві мисливці й кочовики вбивають немало вовків, однак чому в їхніх родинах немає таких підстилок? Навіть конопаси, коли сторожують взимку на снігу, все одно ніколи не використовують їх? Я бачив підстилку з вовчого хутра тільки в родині Доржа, і бачив, що його батько надягає на штани з овечої шкіри гетри з вовчого хутра, ще й тим хутром назовні. Він казав, що такі гетри — найкращий спосіб лікувати ревматизм, він носив їх кілька місяців, і його ноги, які ніколи не пітніли, почали пітніти. Батьку, у вашої дружини теж ревматизм, чому ви не зробите їй гетри з вовчого хутра?

— Дорж походить від північно-східних монголів, — відповів Старий, — його предки були вже осілими, хоча й мали трохи овець та корів. Там багато ханьців, яких вони почали наслідувати. Ці приходьки давно вже забули свою монгольську душу і монгольське коріння. Коли в них у родині хтось помирає, вони вкладають його в дерев’яний ящик і закопують у землю, а не віддають вовкам на їжу, звісно, що в їхній родині можуть використовувати і підстилки з вовчого хутра, і гетри. У степу справді вважається, що вовче хутро — найтовстіше, найщільніше і найкраще зберігає тепло. Навіть якщо скласти разом дві овечі шкури, вони не так грітимуть, як одна вовча. Це тому, що Тенґер милостивий до вовків, тож і дав їм таке хутро. Однак степовики справді ніколи не роблять з вовчого хутра підстилок, адже монголи поважають вовків, ті, хто не поважає, — то не справжні монголи. Степові монголи краще замерзнуть до смерті, ніж спатимуть на вовчому хутрі. Монголи, які сплять на підстилці з вовчого хутра, ганьблять монгольську душу, тож хіба їхня душа підніметься потім до Тенґера? Поміркуй, чому Тенґер так охороняє вовків?

— Ви ж самі казали, що вовк — це дух-охоронець степу.

Старий насмішкувато примружив очі:

— Ото ж і воно! Тенґер — це батько, степ — це мати. Вовки вбивають тільки тих тварин, які шкодять степу, як же Тенґер не охоронятиме вовків?

У вовчій зграї промайнув якийсь рух. Обидва мисливці миттю навели свої підзорні труби на кількох вовків, що саме підняли голови. Але вовки майже відразу поховали голови і знову не рухалися. Чень Чжень ретельно вишукував їх у високій траві, однак так і не помітив жодного руху.

Старий передав свою підзорну трубу Ченю, щоб той міг відновити з обох труб бінокль і з нього спостерігати за вовками. Цей бінокль, який колись розламали на дві окремі підзорні труби був радянським військовим біноклем багаторазового збільшення, його Біліґ підібрав з поля бою між радянськими та японськими військовими в Орхонському степу ще двадцять років тому. Річ у тім, що Орхонський степ розташований у західній частині південного краю Великого Хінґану, рівно на північ над Пекіном і на самому кордоні з Монголією. З давніх давен ця місцина слугувала прохідним шляхом на південь з Північного Сходу та з монгольських степів, і з давніх давен вона перетворювалася на поле бою між різними націями й кочовиками різних національностей, які хотіли її завоювати. Кочові скотарі й осідлі ханьці перетягували її кожний на себе, мов пилку, тож і для них вона приховувала конфлікт. Під час Другої світової війни трохи на північ звідси точилися масштабні й жорстокі бої між радянськими і японськими військами, а наприкінці війни це місце стало великим прохідним шляхом для радянських і монгольських військових, які звідси виступали на північний схід. Навіть досі в Орхонському степу залишилося декілька глибоких колій, прокладених гусеницями танків, які вилися долиною, мов висохлі річки, а також і остови самих танків та бронетранспортерів. Скотарі в тих краях майже всі мали в себе або радянські, або японські військові ножі, чайники, заступи, каски, біноклі тощо. Наприклад, довгий залізний ланцюг, яким Гасмаа припинала теля, насправді був гальмівним ланцюгом радянської вантажівки. Але серед усіх цих радянсько-японських речей найбільше поціновувалися кочовиками біноклі, і на сьогодні вони перетворилися на важливе знаряддя виробництва для мешканців Орхонського степу.