Цзян Жун - Вовк-тотем

Старий насмішкувато примружив очі і сказав до Ченя:

— Вже понад рік як для вас — студентів з Пекіна — поставили окрему юрту, однак повстяне покриття на ній дуже тонке. Тож цього разу вполюємо побільше дзеренів, підемо на закупівельний пункт і обміняємо їх у кооперативі на повсть, щоб вам чотирьом було трохи тепліше.

— Гарна ідея! — відповів Чень Чжень. — У нас і справді тільки два шари повсті, тож навіть чорнильниця в юрті заледеніла й тріснула.

— Ну що ж, бачиш цю вовчу зграю? Зараз вони тобі зроблять подарунок, — засміявся Старий.

В Орхонському степу одна туша дзерена, разом зі шкурою, продавалася за 20 юанів — майже половина встановленого місячного прибутку чабана від трудової одиниці! А зі шкур цих баранів шиють шкіряні куртки вищого ґатунку. На закупівельному пункті розповідали, що одяг льотчиків шиють саме зі шкури дзеренів, а китайським льотчикам така розкіш поки що недоступна. Щороку всі шкури дзеренів, що виробляються в монгольських степах, ідуть на експорт — до Радянського Союзу чи Східної Європи, — в обмін на сталь, автомобілі та зброю. А з філе дзеренів виготовляють консерви вищого ґатунку, які також повністю йдуть на експорт. І тільки рештки м’яса та кісток залишаються в країні на ласунок місцевим мешканцям, однак навіть у самій Внутрішній Монголії на прилавках м’ясних магазинів вони є великою рідкістю і придбати їх можна лише по талонах.

Цієї зими дзерени масово мігрували до країни, тому прикордонні кооперативи та місцеве начальство безмежно раділи. На всіх закупівельних пунктах вже напнули намети для складів, готуючись розпочати закупівлю. Кадровики, мисливці й скотарі, ніби рибалки перед сезоном рибної ловлі, готувалися до великої події. Мисливці й конопаси були найбільш спритними — більшість із них уже осідлали своїх швидких коней, прихопили мисливських собак і рушниці й помчали за дзеренами. Чень Чжень цілими днями був ніби припнутий біля своєї отари і не мав ані рушниці, ані патронів. До того ж чабани мали лише по чотири коня, на відміну від конопасів, у яких було сім-вісім, а то й більше десяти «службових» коней. Тож молоді пекінці могли тільки, кліпаючи очима, спостерігати, як мисливці наввипередки скачуть на полювання. Позавчора ввечері Чень Чжень пішов до юрти мисливця Лхамжава, який, ще не пройшло й кількох днів після появи дзеренів, уже встиг уполювати одинадцять великих цапів, причому одним з пострілів поцілив аж двох відразу. Тож його прибуток за кілька днів у мисливстві швидко мав сягнути розмірів тримісячної зарплатні конопаса. Він із задоволенням повідомив Ченю, що вже відклав собі гроші на сигарети й вино на рік уперед, але збирається полювати ще кілька днів, щоб купити в родину новий транзисторний приймач марки «Червоний ліхтар», а старого занести до пересувної юрти конопасів. У нього в юрті Чень Чжень уперше скуштував свіжого м’яса дзеренів і подумав, що це і є справжній смак степу. Дзерени, охочі бігати, зовсім не накопичують жиру, крім того, кожна їхня м’язова волокнина «гартується» в тривалих атлетичних змаганнях із вовками, тож їхнє м’ясо анітрохи не поступається м’ясу козулі.

Відколи в Орхонському степу з’явились дзерени, молоді пекінці відчули, як їхній статус упав до статусу простого робітника. За два роки, що вони перебували тут, вони вже навчилися самостійно пасти корів і овець, однак у полюванні нічого не тямили. Проте серед усіх форм виробництва, які практикувалися в степах середньої та східної частини Внутрішньої Монголії, мисливство посідало найважливіше місце. Предки монголів спочатку були мисливцями в лісах у верхів’ях Амура і тільки згодом поступово розселилися по монгольських степах та почали вести напівмисливський, напівкочовий спосіб життя. Тож мисливство було важливим, навіть основним, джерелом прибутків кожної родини. Серед кочовиків Орхонського степу найвищий статус мали конопаси, і найкращі мисливці здебільшого виходили саме з цього прошарку. Однак серед молодої інтелігенції було мало таких, хто міг би стати конопасом, а хто таки ставав, усе одно мав лише статус учня, який тільки-но ступив на поріг до вчителя — їм до справжніх конопасів було ще далеко. Тож перед початком цього великого полювання молоді пекінці, які почали вже було вважати себе новими кочовиками, раптом помітили, якими недолугими вони були.

Чень Чжень, наївшись м’яса дзеренів і прихопивши ногу цапа, подаровану йому Лхамжавом, з обуренням побіг до юрти Старого Біліґа.