Цзян Жун - Вовк-тотем

Вовки ж навіть не поглянули в бік тих цапів, у яких луснули животи й вони попадали на землю, самі собі заподіявши лихо, коли зуб вовка до них навіть і не торкався. Вовки кинулися на тих, які збилися в купу. Великі вовки у стрибку повалили на землю кількох великих цапів і перекусили їм горло — від схожих на феєрверки цівок крові в повітрі поширився запах, кров розтеклася по траві. Смердючий цап’ячий дух заповнив на певний час холодний простір навколо. Дзерени ж, наділені гострим зором і тонким нюхом, так злякалися цього видовища, що помчали щодуху вище на хребет. Однак коли великі цапи, які вели перед у кількох купках дзеренів, вискочили на верхівку, вони вимушені були зупинитися і схвильовано закрутитися на одному місці. Ніхто з них не наважувався стрибати вниз. Очевидно, цапи-проводирі відчули загрозу, яку таїв у собі білий вир унизу, де крізь сніговий покрив не пробивалося жодної травинки. Старі ж дзерени, обізнані з життям степу, одразу викрили вовчі хитрощі.

Раптом дзерени, що скупчилися на верхівці схилу, ніби селевий потік, ринулися з гори у зворотному напрямку. Десяток великих цапів, ніби колективно зваживши ризики обох небезпек, обрали ту, яка була найменшою, — прорвати вовче оточення. Кози зібралися з духом і вирішили зважити життям, а не зважати на смерть. Приблизно половина табуна стали плече до плеча, пузо до пуза, опустили голови й виставили вперед свої міцні й гострі роги — ніби списи й піки. І так пішли на вовків. Інші дзерени, які ще могли бігати, швидко приєдналися. Чень Чжень дуже добре знав, які в дзеренів лихі роги — чабани роблять з них шило для роботи зі шкурами, і ним можна наскрізь прохромити цупку коров’ячу шкіру, не кажучи вже про вовчу. Ця рогата атака дзеренів миттю справила належний ефект: у вовчому кільці утворилася прогалина і кози вискочили на волю, ніби жовтий паводок прорвав дамбу. Чень Чжень дуже розхвилювався, бо боявся, що вовча атака так і завершиться нічим. Однак він швидко помітив, що ватажок зграї стоїть поряд із самісінькою прогалиною із таким зосередженим виглядом, ніби робітник дамби, який спеціально відкрив шлюз, щоб спустити надлишок води. Щойно дзерени, які ще не втратили швидкості й гострих рогів, вискочили назовні, ватажок подав сигнал іншим вовкам — і шлюз знову закрився. На цей момент у середині загінного кільця залишилися тільки ті цапи-нездари, які не мали ні швидкості, ні зброї, ні, зрештою, голови. Ще один смертельний кидок вовчої зграї, і неорганізований натовп цих кіз, які втратили свого ватажка, так злякався, що знову подерся на хребет, а потім з гуркотом покотився у сніговий вир. Чень Чжень цілком міг уявити, який кінець чекав на тих кіз, — з їх гострими копитами, тонкими ногами й напханими животами.

Отара дзеренів і зграя вовків зникли за тією лінією, де гори перетиналися з небом. Коли кози розбіглися, над мисливським майданчиком, залитим кров’ю, раптом запала тиша. На трав’яному схилі лишилося тільки сім-вісім козячих тіл та ще декілька поранених кіз конали безсилі. Увесь «бій» — від початку загальної атаки — тривав не більше десяти хвилин. Чень Чжень дивився на все це, мов зачарований, і його серце так сильно калатало, що аж збилося зі свого ритму.

Старий підвівся, потягнувся, а потім сів, схрестивши ноги, в бур’яні поряд зі сніговим заметом. Зі своїх монгольських повстяних чобіт він дістав нефритову люльку з мундштуком, набив її ґуаньдунським тютюном і запалив, потім ще й прикрив отвір люльки срібним юанем із зображенням Юаня Шикая, [22] Юань Шикай (1859–1916) — китайський політичний діяч, прибічник відновлення монархії. щоб притиснути тютюн, який нагрівався й розбухав, нарешті, глибоко затягнувся. Чень Чжень знав, що цю люльку Біліґ ще в молодості виміняв за двадцять лисячих шкур в одного ханьського торговця з Чжанцзякоу, який мандрував Монголією. Молоді пекінці зауважили, що такий обмін був збитковим для Старого, однак той надзвичайно любив цю люльку. Він казав, що торговцям теж нелегко — їздять у таку далечінь, та ще й шляхами, де повно розбійників, які не тільки коней вкрадуть, а ще й дивись життя позбавлять.

Старий декілька разів ковтнув дим і сказав:

— Допалю цю люльку й підемо додому.

Чень Чжень, у якого тільки-но прокинувся мисливський азарт, похапцем запитав:

— Хіба ми не підемо на хребет подивитися, що там? Мені цікаво поглянути, скількох кіз вовкам удалося-таки загнати!

— І оце з нас двох ти насмілишся туди піти? — уїдливо запитав Старий. — Можеш не йти, я й так знаю. Щонайменше декілька сотень. Утекти звідти могли лише малі, худі, а ще ті, кому пощастило. Решта — всі пішли до Тенґера. Ти не турбуйся, ці вовки багато не з’їдять. Навіть якщо ми прийдемо всією бригадою, і то всіх не вивеземо.