Федерико Андахази - Конкістадор

Маоні спромігся відвести свій корабель у тиху затоку, облямовану кам’яним рифом. Наказав своїм людям покинути корабель і діставатися берега плавом. А капітан лишився на палубі. Приклавши долоню козирком до очей, він намагався розгледіти тих, хто вижив після корабельної аварії в морі. Він вдивлявся у кожний спінений гребінь, шукаючи у глибині морських потоків і безугавно гукаючи свого командувача на ім’я. Він зміг врятувати від загибелі чотирьох моряків; решта, разом з Кетцою, зникли у хвилях.

Каравела, подарована іспанською королевою, неймовірні дивовижні тварини, колеса, щоб котити вози, самі вози, страшна вогнепальна зброя, порох, що здіймав у повітря чавунні ядра, шовк з Близького Сходу, насіння найрізноманітніших рослин, птахи з Катаю, кольорове скло, карти та більшість амоштлі, на яких були занотовані хроніки подорожі, — все це, обігнувши земну кулю, пішло на дно неподалік узбережжя Оашаки, біля самісіньких воріт імперії мешиків. І якщо на поверхні море збурювалося, як несамовите чудовисько, то у глибині, на кам’яній постелі, де спочивало тіло Кетци, панував непорушний спокій. Капітан мешиків, звільняючи легені від останніх повітряних бульбашок, споглядав неймовірний дощ того, що трапилося в морі: слони, верблюди, коні, корабельні уламки, всі дивовижні речі, які вони назбирали під час мандрівки, поволі, ніби у дивнім сні, опускалися на дно поряд із ним. Кетца усвідомлював, що помирає, і це усвідомлення, як видавалось, позбавляло його смутку, настільки ж незмірного, як і шлях, який він подолав. Підводний дощ дивував своєю неймовірністю, а Кетца просто прагнув відпочити. Він почувався щасливим, він би з власної волі обрав собі таку смерть, якби йому дозволено було обирати. Врешті-решт, говорив до себе син Тепека, він спромігся назавжди уникнути пазурів Уїцилопочтлі. Саме так розмірковував Кетца, коли відчув, як його торкнулася чиясь рука. Й це було останнє, що він відчув.

Коли Кетца знову розплющив очі, то побачив над собою прозоре небо й почув, як кричить чайка. Спиною відчув теплий пісок: це відчуття допомагало Кетці долати холод, який народжувався в осерді його власних кісток, поширюючись шкірою. Раптом небо над Кетцою потьмяніло, й син Тепека побачив схилене над ним обличчя Маоні. І тоді капітан мешиків зажадав, щоб спогад про каравелу, розколену навпіл, виявився лише жахіттям. Юнак ледь підвівся, повернув голову до моря й, розгледівши самотній корабель з пернатою змією на носі, збагнув, що це жахіття наяву. Кетца розридався як дитина, дізнавшись, що п’ятеро з його людей загинули, а всі скарби потонули в океані біля самісіньких воріт його батьківщини. Якби катастрофа поглинула їх удалині від берега, Кетца так не побивався б. Але розуміння того, що він дістався рідного берега в Оашаці, а його побратими потонули лише за кілька кроків від землі, заледве не діставшись її, наприкінці героїчних мандрів, стало для Кетци ударом, після якого він так ніколи цілком і не опанував себе.

Поріділе військо мешиків уходило в Теночтитлан, подолавши гірське пасмо, що забрало не один тиждень. Кетца мріяв в’їхати у місто верхи через міст, що вів на ритуальну площу, під захопленими поглядами натовпу, але цій мрії судилося згинути на дні моря. Довгоочікувана тріумфальна хода воїнів Кетци у вбранні, зібраному з усіх куточків світу, у супроводі верблюдів та слона, зникла у морських хвилях. Вони спромоглися обігнути всю землю, але наразі поверталися переможеними. Селяни, які бачили ходу цих утомлених, голодних, вкрай змарнілих чоловіків, ішли назустріч, пропонуючи допомогу — жаліючи їх. Але вони ж бо заслуговували зовсім не на жаль. Кетца та його люди були вже майже знесилені, діставшись краю гір і побачивши величний Теночтитлан. Тепер вони цілком небезпідставно могли стверджувати, що це найпрекрасніше місце на землі. Здавалося, що це те ж саме місце, з якого Кетца пішов кілька місяців тому. Але місто змінилося.

Кетца подолав останній відтинок шляху, який відмежовував його від домівки. Його ноги боліли, стікали кров’ю, але він все одно біг уперед, хоч кроки його були нерівними. Капітан мешиків прийшов після того, як сюди вже долетіла чутка про його повернення, яку передавали з уст в уста. Коли він нарешті дійшов до порога рідної оселі, на нього вже чекала найвідданіша рабиня Тепека, мати його майбутньої дружини Ішої. Жінка обійняла юнака як рідного сина, а коли Кетца спитав про батька, зайшлася гірким плачем у відповідь. Старий Тепек помер. Кетца відсторонив служницю, він прагнув переконатися, що ці сльози мають іншу причину. Але згорьоване жінчине обличчя говорило про те саме. А згодом, придивившись пильніше, він упевнився, що була ще одна звістка, яку служниця боялася повідомити. Й тоді Кетца навпростець спитав, де Ішоя. У відповідь служниця лише мовчала. Молодий капітан, хоч і сподівався іншого, знав, що має сплатити таку ціну за свою тривалу відсутність. Ішоя вийшла заміж і вже чекала дитину від Уатеки — найкращого друга й, виявляється, найдавнішого суперника Кетци.