Федерико Андахази - Конкістадор

Під цим небом, зорі якого рухалися за календарем долини Анауак, мешикське військо продовжувало подорожувати на схід, упевнившись, що їхня загублена прадавня батьківщина стає щодень ближчою. Серце Кетци, здавалося, наче ось-ось вискочить з грудей, коли він нарешті побачив береги землі, яку чимало хто вважав міфічною, легендарною, неіснуючою. Очі мешиків затуманились, коли перед ними постало Первісне місце, Земля чапель, край, з якого розпочав свою путь великий Теноч: загублена батьківщина, Ацтлан.

Сім пірамід утворювали ритуальний простір. Біля підніжжя найбільшої, дуже подібної до Уей-Теокаллі, розташовувалася площа, від якої йшла широка дорога до жертовного каменя. Кетца з Кейко крокували цією дорогою, немов втрапивши у дивне місто мешканців снів. Усі мешики враз відчули, ніби вже колись ступали по цих каменях, таких знайомих і водночас чужих. Достоту як у Теночтитлані, обабіч Головного храму стояли менші піраміди. Й що більше наближалися мешики, то більше їхній сон обертався на жахіття. Чужинське святилище ніяк не різнилося від ритуального центру на їхній батьківщині, лише від нього зосталося саме руйновище. Це незалюднене місто, сточене вітром та забуттям, здавалося дзеркалом самого часу. Мешики ніби побачили руїни Теночтитлана. Їхні обличчя спотворив жах, ніби вони побачили власні мертві тіла. Ось здіймається храм Сонця, його годі з чимось сплутати. Округла кам’яна будівля зі щербатими стінами — це, певна річ, храм Еєкатль-Кетцалькоатля, бога вітру. Північніше від місцевого Уей-Теокаллі виднілися руїни храму Тецкатліпоки, достоту як у мешикській країні, його розвернуто обличчям на схід. Напроти цього місця, просто на тому самому місці, що й у Теночтитлані, стояв п’єдестал, уже позбавлений скульптури, яка колись уособлювала тлатоані. Зі сходу на захід, за рухом сонця, здіймалися сходи, на початку яких збереглися постаті змії та птаха. Побачивши ці фігури, Кетца отетерів: тут, на іншому боці океану, далеко від власної домівки, вони відкрили походження знака, який супроводжував Теноча під час його мандрівок! Тепер прадавній переказ сповнювався змістом: коли люди Теноча побачили орла, що жер змію, насправді вони бачили перед собою цю скульптуру. Для Теноча орел та змія були не вигадкою, а живим спомином про скульптуру, яка була окрасою колись рідного міста. А ще повсюди зустрічалися тварини родини кошачих — ці звірі, могутніші й небезпечніші за ягуарів, мали оберігати храми.

Загін мешиків крокував уперед, однак можна сказати, що, просуваючись у просторі, вони водночас рухались назад у часі. Вони дісталися своєї прабатьківщини, звідки вийшли першопрохідці й засновники всіх цивілізацій у долині Анауак, а можливо, й решти на південь і північ від імперії. На одних сходах мешики знайшли округлу кам’яну нішу. Зсунувши уламок цеглини у стіні, вони шанобливо посхиляли голови перед скелетом, що був зодягнений у рештки вбрання, яке у Теночтитлані мають жерці, котрі правлять культ бога Тлалока.

Топографічно місто було влаштоване достоту як столиця мешикської імперії: від головної площі, центру жертвоприношень, розходилися чотири широкі дороги, які цілком збігалися з дорогами Теночтитлана: перша вела на південь, як Іцтапалапа, друга — на північ, як Тепеяк, третя — на схід, як Такуба, що поєднувала острів з материком, а четверта, що простягалася на захід, також була найменшою.

Розташування ритуальної площі, будівель, пам’яток та палаців так само, як у Теночтитлані, збігалося з місцем світил на небі. Йдучи поміж цих руїн, мешики упізнавали не лише рідне місто, а й свій всесвіт. Однак вони мучилися єдиним питанням: що ж спричинило падіння цивілізації їхніх пращурів? Чому Теноч мусив покинути це місто, піти звідси? Не було жодних ознак насилля чи грабунку, ніщо не свідчило про те, що місто перебувало в облозі чи було захоплене штурмом, а його мешканців обернули на рабів. І свідчень природної катастрофи теж не було, хіба тільки вітер, дощ та самота неспішно робили свою справу, — неквапливі хробаки на плоті мертвих міст, — роз’їдаючи штукатурку й фарбу, діставшись до кам’яних кістяків пірамід. Складалося враження, що всі мешканці покинули місто, підкоряючись незбагненному повелінню богів. Можливо, саме це й трапилось. Кетца не знайшов інакшого пояснення поміж безжиттєвих останків міста. Лише чаплі, що походжали на руїнах, переступаючи довгими ногами в озерцях, які набігли з дощу та смутку, можливо, знали розгадку цієї таємниці. Й ось вони, мешики-першопрохідці, не наважившись взяти й каменя з батьківщини своїх пращурів, боячись спаплюжити своїми кроками прадавні святині, покинули місто, несучи на плечах тягар туги та невідомості.