Федерико Андахази - Конкістадор

Мешикська ескадра покинула Катай, просуваючись далі назустріч сонцю. Кетца та Кейко чимраз більше мовчали, стоячи на палубі маленької каравели, яку подарувала королева Іспанії. Вони відчували, що наближається фінал, лишень гадки не мали, що на них чекає. За час подорожі дівчинка із Сипанго стала, певно, найціннішим членом команди. Слід зазначити, що без її знань, без карт, які накреслили її тонкі пальці, без її дивовижної пам’яті мешики, певно, ніколи б не дісталися туди, де опинилися тепер. І ніколи б не досягли мети, до якої просувалися саме зараз. Ця, з виду така тендітна, дівчинка виявила себе як ще один воїн маленького війська й при потребі брала участь у боях нарівні з чоловіками, а може, билася часом навіть хоробріше за багатьох з них. Якщо, перебуваючи на землі, Кейко та Кетца трималися одне за одного, як за останню надію у цьому світі, то тепер, посеред моря, на кораблі, подібному до біблійного ковчега, у трюмі якого парами мандрували коні та верблюди (та ще й вагітна слониха), ці двоє почувалися як останній чоловік та остання жінка у світі. Достоту як тваринам на їхньому кораблі, їм належало зберегти увесь людський рід, коли якась біда знищить усе живе на землі й врятується лише цей ковчег.

І ось два кораблі неквапливо пливли морем, лишаючи по собі шлейф піни, який поволі розчинявся у хвилях. Й нарешті, на сході знову показалася земля. Й уперше нове відкриття відгукнулося у душі юнака невимовною тугою. Перед ним поставали береги легендарного Сипанго. У серці Кейко пролетіла буря найрізноманітніших почуттів: уперше, відколи її було викрадено з домівки, посаджено на корабель і повезено у жорстокий невідомий світ, вона знову побачила береги своєї батьківщини.

Кетца помітив в очах Кейко приховане поривання, яке навіть для неї було несвідомим. Можливо, колись вона стане його дружиною. Може, якщо колись світ об’єднається, якщо Кетцалькоатль і решта богів життя візьмуть гору над богами смерті та руйнування, якщо — хтозна? — колись єдиною імперією стане імперія людини, тоді ніякі океани чи кордони не зможуть їх розлучити. Але наразі кожен з них був лише уламком своєї батьківщини, який прагнув знову поєднатися із землею, яку вони втратили. Може, найголовніший зміст мандрівки — це повернення. «Мандрують, щоб повернутися», — так записано у щоденнику Кетци. Капітан мешиків подумки сказав собі, що не має права вдруге відривати дівчинку від її домівки; цей продовгуватий острів, так само тоненький, як слід, залишений пензлем, є її батьківщиною. Лише зараз Кетца збагнув, що обійшов півсвіту не для того, щоб відкрити й підкорити нові землі, а щоб повернути додому викрадену дівчинку.

Маленька каравела кинула якір поряд з пристанню. Кейко ступила на рідну землю й, не озираючись, своєю легкою ходою попростувала до рибальського селища, яке простяглося уздовж берега. Дівчинка із Сипанго відходила далі й далі, поки врешті не зникла з очей за стіною очерету, що тремтів проти вітру.

Непримітна для очей катастрофа спустошила всесвіт, який спромоглися створити Кетца та Кейко.

Між Сипанго та землями, що простягалися північніше від Оашаки, що на західному узбережжі імперії мешиків, не мало бути ніяких перешкод. За обчисленнями, зробленими Кетцою, відстань між цими точками навряд чи переважала відстань між Уастекою — місцем, з якого розпочалася подорож, — та Уельвою. Про цей відрізок плавання нотаток майже немає. Кетца кілька разів написав про смуток, що охопив його, коли острів Сипанго залишився позаду. Навіть думка про незабарну зустріч з коханою Ішоєю не втішала його. Не втішала його й думка, що тлатоані пишно вшанує його, як людину, що вписала найславетнішу сторінку в історію Теночтитлана, яку можна зрівняти лише з прадавніми діяннями Теноча. Тепер його штовхало вперед лише бажання побачити батька та страх, що якщо він затримається хоч ненадовго, прямуючи до столиці мешиків, його, можливо, випередять іспанці чи португальці, які припливуть зі сходу.

Ескадрі під проводом Кетци та Маоні знадобилося безмаль дев’яносто днів, щоб перетнути океан. Якщо спочатку, дорогою у Новий Світ, страх, недовіра та жадоба, що панували у серцях веслувальників, були серйозною загрозою експедиції, то тепер мешики, пишаючись спогадами про власну хоробрість й упевнені у мудрості свого капітана, поводилися як справжні герої. Море було спокійним, небезпека ніби ніде не чатувала, й, урешті, почали зустрічатися жмути трави — безперечне свідчення, що наближається земля. Остаточно моряків у цьому переконали крики чайок, що кружляли у небі над кораблем. І раптом, коли на обрії вже вирізнялися обриси скелястих гір Оашаки й вони вже вишукували поглядами мілину для того, щоб висадитися, налетів жахливий шторм. Хвилі, здіймаючись стіною, билися об скелі й поверталися назад так люто, що кораблі мешиків буквально зависали у повітрі, а потім падали вниз, як величезна мертва риба. Вода стіною падала на борти кораблів, обшивка загрозливо тріщала, ніби ось-ось розсиплеться. Жаску картину довершувало іржання коней та ревіння переляканої слонихи. Мешикський корабель, яким керував Маоні, оздоблений головою пернатої змії, мабуть, через легкість та ліпшу маневреність, витримав напад стихії краще, ніж іспанська каравела. Він щосили пручався, наче дракон, який намагається утриматися на плаву поміж лютих хвиль. Раптом величезна хвиля, підхопивши каравелу Кетци, жбурнула її у величезну скелю, що здіймалася з моря. Від такого удару каравела переломилася навпіл, а від міцного каркаса лишились тільки друзки. Вагітна слониха відчайдушно билася, щоб дістатися берега, але прибережна течія не пускала її вперед; вона лише кружляла на місці з високо здійнятим хоботом, щоб не задихнутися, допоки не зникла у спіненому вирі. Коні вперто боролися за життя, обернувши останні його миті на ще більше катування. Один жеребець таки дістався берега й видерся на вузький гірський виступ. Але побачивши, що не спроможеться здертися вгору кам’яною стіною, не маючи шляху ані вперед, ані назад, кінь знову кинувся у люту прірву, й першою ж хвилею його накрило з головою. Верблюди не пручалися взагалі: щойно опинившись у воді, жалісно заревівши, вони пішли на дно. За мить від корабля, його вантажу й команди не лишилося й сліду.