Федерико Андахази - Конкістадор

Усю мешикську поезію можна висловити однією фразою, яка виникає або як запитання, або як гірке ствердження: «На землі живеш сам-один». Це нарікання на тлін буття, на короткий земний шлях, на невіру у потойбіччя, що заводило мешиків у безвихідь, завжди стирчало отруєним кинджалом у грудях дітей Теночтитлана: у поезії про це писали так:

Відродження давало мешикам якщо не відповідь на запитання про існування іншого буття, то принаймні спосіб, як опиратися тузі через нікчемність життя у цьому світі й забуття після смерті:

Нечисленний мешикський загін першопрохідців відкрив у веселій вдачі італійців заклик до втіхи й насолоди — принаймні допоки триває їхнє коротке земне існування. Саме такий несміливий натяк був у віршах невідомого автора, написаних у кальпуллі злиденних масеуате:

Якщо життя є лише мерехтливим вогником між двома нескінченностями, ім’я котрим ніщо, цілковите ніщо — одна до нашого народження, друга після смерті, — то чи є сенс вітати життя і дбати про те, щоб вогник не згас. Ось чим було Відродження — заперечення небуття й пристрасна захопленість життям, хай яким воно є швидкоплинним. У цьому мешики були подібні до італійців, от лише радісне й тужливе ставлення у них було прямо протилежним: сини Теночтитлана тужили більшу частину року, а святкували лише у призначені для цього дні, для італійців же веселощі були правилом, а журба — винятком.

Мешиків зачарували фрески у флорентійських храмах. У їхній пам’яті назавжди закарбувалися ці картини на стінах, постаті на яких наче силкуються відділитися від штукатурки й зажити власним життям.

Для Кетци Венеція визначилась як місто із золотавими чинампами: її канали, що були такі подібні до каналів на його батьківщині, її палаци й мости, продовгуваті човни та плавучі ринки перетворювали Венецію на близнючку Теночтитлана, ніби обидва міста створив той самий бог.

Загін першопрохідців покидав італійський півострів з відродженим духом та впевненістю в тому, що коли прийде час конкісти, Венеція стане столицею нової Східної імперії мешиків.

Рішення було прийнято: попри нагальну потребу повернутися додому, Кетца вирішив, що вони повертатимуться не тим шляхом, яким припливли у Новий Світ, а продовжуватимуть подорож на схід. За обчисленнями, які зробив капітан, та за картами, які накреслила Кейко, цей маршрут був набагато тривалішим та мав безліч перешкод, утім, завдання познайомитися із народами Сходу було не менш значущим, ніж повернення у Теночтитлан раніше, ніж туди дістануться європейці. А найважливіше було дістатися землі Ацтлан.

Венеційські купці мали довгий та безперестанний досвід стосунків зі Сходом. Під час перебування у Місті каналів Кетца добув кілька карт, які накреслив відомий купець, мабуть, один з перших, хто відвідав татарські землі та землі Катаю.

Про подорож мешиків на схід залишилось мало письмових свідчень, утім, можна виділити кілька місць на карті, які вони поєднали, й можна уявити, яких чудасій вони надивилися у кожному черговому царстві. Часом жовта шкіра мешиків та походження і зовнішність Кейко неабияк ставали їм у пригоді, а часом оберталися на майже нездоланну перепону. На відміну від Марко Поло, який мусив пересуватися суходолом, бо морські шляхи перекрили венеційці, команда мешиків не мала змоги покинути свої кораблі, адже іншого способу дістатися Теночтитлана, як морем, не існувало.

Отож, вони підняли якір у Венеції, вийшли в Адріатичне море й невдовзі дісталися острова Негропонт, який іще називали Евбея. Там Кетца дізнався про походження богів, які створили не тільки людей, а також інших богів, котрі поширилися Європою, обернувшись на різноманітних міфічних істот. У творах поетів стверджувалося, що на цьому острові Зевс, бог богів, одружився з Герою, своєю третьою дружиною, і від їхнього божественного шлюбу народилися Гефест, Арес, Іліфія та Геба. Загалом мешики виявили, що перекази про богів, які створили долину Анауак, ненабагато різняться від легенд про цих богів, оспіваних греками.