Федерико Андахази - Конкістадор

Кетці французи видавалися пихатими: дивні гортанні звуки й надмірне жестикулювання надавали їм бундючного вигляду, й це геть не було схоже на веселу й просту вдачу іспанців. Навіть сама Ізабелла, королева Іспанії, виглядала менш пихатою, ніж останній французький чиновник. Крім того, після зустрічі, яка була у Марселі, Кетці та його товаришам годі було вважати господарів найгостиннішими людьми на світі. Французи безугавно підкреслювали, чим різняться від англійців, наче їхня власна сутність полягала у цій відмінності. Повсюдна згадка про своїх постійних суперників, надмір емоційності щодо ворога є характерними особливостями народу, який глибоко в душі визнає чужу перевагу. Подумки Кетца міркував, що Франція ніколи не стане імперією, чи то пак, що ще гірше, завжди буде невдалою імперією.

Мандруючи уздовж річки Рони на північ Галлії, військові Теночтитлана проминули Баланс, Гренобль, Сент-Етьєн та Ліон. Кетца зауважив, що Ліон стоїть на двох пагорбах, які розділяє улоговина. Це місто приваблювало по-особливому: з однієї вулиці на іншу можна було перейти через дворики житлових будиночків. А ще, на відміну від Марселя, тутешні мешканці виказали стільки ж гостинності, як і їхні садки та вулиці. Ліонський касик щиро зацікавився буцімто східним посольством. Це місто справді процвітало, то був торговельний центр, куди звозили товари з усієї Європи. Попри те, що місцевий базар поступався розмірами теночтитланському, утім, переважав більшість базарів, які Кетца побачив у Новому Світі. Тому встановити торговельні стосунки з Катаєм, безперечно, було для міста надзвичайно вигідною справою. До речі, ліонський шовк був відомим усьому світові й прославився б іще більше, якби у місті почали ткати його з найтоншої нитки, яку привозили зі Сходу.

Таким чином, укладаючи уявні торговельні угоди й живлячи оманою марнославство французьких касиків, тішачи їх байками про сувої шовку, потоки золота, срібла та прянощів, Кетца нарешті дістався Парижа.

Маленькому загону мешиків-першопрохідців Париж видався ніби зменшеною копією Теночтитлана. Достоту як і на їхній батьківщині, головний храм тут розташований на Острові, але не у центрі озера — його омиває повновода річка. Подібно до Уей-Теокаллі, який мав святилища, що скидалися одне на одне як дві краплі води, головний храм Парижа нагорі мав дві високі башти. Катайська делегація привертала у місті стільки уваги, що біля храмових дверей посланців зустрів жрець і запропонував оглянути його. Уперше молодий капітан мав змогу спілкуватися зі священиком з Нового Світу. Щоразу, коли Кетца спілкувався зі служителями культу, його охоплювали тривога та страх — мабуть, тому, що він усе життя невпинно тікав від власного ката, жерця Тапацоллі. Хай там як, а будь-який священик по цей чи по той бік океану збурював у ньому далекий дитячий страх, який Кетца відчував у мить, коли дитиною мало не втратив життя на жертовному вівтарі. На відміну від священиків у Теночтитлані, які мали довгу скуйовджену копицю волосся, тутешні голили голову цілком чи принаймні маківку. Утім, теночтитланські жерці носили короткі просторі сорочки, які заледве опускалися нижче соромних місць, а місцеві хранителі Царя Христа носили довге вбрання з тонесенького шовку, вишите золотом, пурпурові каптури й коштовне намисто, знову-таки прикрашене хрестом, який Кетца бачив тут на кожнім кроці. Утім, вираз обличчя у місцевих жерців був не менш урочистим, і зі своїми парафіянами вони поводилися подібно. Кетцу неабияк дратувало підкреслено заступницьке ставлення до нього священика, ніби він у кожному слові пробачає його за те, що йому, на жаль, не судилося народитися французом, що він не має такої білої шкіри й розмовляє мовою, яка так різниться з латиною. Жрець, водячи Кетцу храмом, вихваляв величність споруди, одночасно ніби жалкуючи, що на батьківщині молодого капітана ніколи не зведуть нічого такого, щоб вшановувати милих його серцю ідолів. Кетцу захоплювала краса будівлі, утім, що ж до величності, то жодна з церков, які довелося побачити Кетці у Новому Світі, не була рівнею двоголовій піраміді Уей-Теокаллі. Юнак не обривав бундючної похвали, яку правив священик, слухаючи його мовчки. Несподівано капітана мешиків охопив радісний спокій, він спинився у багатобарвному сяйві променів, які падали у храм крізь скло великого округлого вітража над центральним нефом. Сутінки у храмі разом з цими лазурово-блакитними виблисками сповнювали мандрівникові душу умиротворенням. Поміж чималої кількості речей, які пізнав Кетца під час мандрів, скло було для нього чи не найразючішим відкриттям. Син Тепека уявляв храми Теночтитлана, які прикрашено кольоровими вітражами, вікна зі склом, крізь яке легко потрапляє всередину світло, але не проникає шпаркий гірський вітер, подумки кажучи до себе, що його батьківщина зміниться, коли він повернеться додому на кораблях, з небаченими виробами. Зачарований величним вітражем, Кетца бачив у цьому колі, у тому, як розташовано скельця, обриси власного календаря.