Федерико Андахази - Конкістадор

Мешикська флотилія покинула порт Аїлуїкатль Ікпак Тламанакаллі, йдучи курсом південь-південний схід. Вони проминули затоку між Генуєю та островом Корсика й уперше висадилися на берег італійського півострова неподалік Модени. Зважаючи на невпорядковані нотатки Кетци, можна дійти висновку, що вони відвідали чимало королівств та міст уздовж берегів півострова, а часом бували й у наземних експедиціях. Вони просувалися з півночі на південь по західному краю Італії, згодом піднімаючись східним узбережжям півострова. Чимало королівств на півострові могли вихвалятися жвавими відносинами з Близьким Сходом і тривалими спробами налагодити зв’язок з далекосхідними країнами. Саме тому державці та ті з купців, що вже зазнали усіляких вигод від торгівлі з Індіями, намагалися зміцнити свої стосунки, а ті, які ще не мали торговельних угод, були ладні на все, щоб зустрітися зі східним посольством. Кетца призначив купцям аудієнції так, наче справді був далекосхідним послом.

Саме так, торгуючи мріями про вічне раювання, він відвідав Лігурію, Тоскану та Умбрію, мимохідь обіцяючи золоті гори у Лаціо, Кампаньї та Базилікаті. Він тішив вуха державцям у Неаполі, Калабрії та на Сицілії. Він засліплював блиском коштовного каміння багатіїв з Палермо, Катаньї та Мессіни. Він дав відчути пахощі спецій правителям Барі, Фоджі та Пескари. Він пообіцяв привозити шовку стільки, що стане вкрити стіни всіх шляхтичів у Перуджі, Анконі та Римії. Він уразив несказанно білим мармуром купців Болоньї, Верони та Трієста.

Утім, Кетца теж не уник чар італійських міст. Королівства на півострові змагалися між собою у красі, витонченості, процвітанні мистецтв. У пам’яті та серці юнака назавжди закарбувалися два міста — Флоренція та Венеція. Якщо досі загін мешиків збирав відомості про військові, політичні та комерційні спроможності Нового Світу, то в Італії знайшлося чим позмагатися з Теночтитланом у живописі, скульптурі.та архітектурі. Якщо в Іспанії та Франції панівним було слово «інквізиція», то у королівствах на півострові найголовнішим стало дієслово «відроджувати». Відродження осяяло кожний закуток, який Конгрегація доктрини віри наполегливо силкувалася оповити темрявою. Інквізиція здавалася Кетці витвором Уїцилопочтлі, бога жертвоприношень, а відродження, навпаки, було витвором Кетцалькоатля, бога життя.

Та найбільше мешиків в Італії вразили самі італійці. Іспанці були гостинними, відкритими, а часом навіть простакуватими. Французи — пихаті, войовничі й похмурі. Однак і тих і тих вирізняла глибока набожність, любов до порядку й слухняне дотримання уложень держави та суспільства. А ось італійці справді схилялися перед людською особистістю. Здавалося, ніби кожен тут самотужки обирає для себе й закон, і долю. Звісно, вони вірували в Бога, але не сліпо, йдучи слідом за жерцем, немов вівця за пастухом. Вони вірували несамовито, але намагалися не мати посередників у стосунках зі своїми богами. Вони були працелюбними й надзвичайно винахідливими, але разом з тим безтурботними й непослідовними. У нотатках Кетци є безліч прикметників (часто протилежних за значенням) — і то все означення мешканців острова: веселі, ліниві, неуважні, пристрасні, хтиві, вульгарні, вишукані. Їхня мова, сповнена милозвучності, народилася з руїн «вульгарної», жаргонної латини. Найбільше мешики дивувалися, що внаслідок поєднання усіх цих банальних, приземлених і сороміцьких якостей виникає щось піднесене. Вони керувалися радше інтуїцією, ніж здоровим глуздом, методичними міркуваннями, вони охочіше ставали до справи, ніж бралися складати теорії. Вони гнівались на своїх богів, навіть клянучи їх і погрожуючи їм кулаками. Та разом з тим палко й щиро їх шанували, нехтуючи церемоніальними правилами та церковними настановами. Італійці наважилися дивитися своїм богам у вічі як рівні.

Вони навіть надихалися спробами повторити божий витвір. Перш за все вони були художниками. Мешики збагнули, чому така річ, як Відродження, не могла виникнути більше ніде, як лише в Італії.

Може, мешиків так зачарували італійці, бо були їхньою цілковитою протилежністю. У Теночтитлані пересічна людина була останньою ланкою у ланцюгу. Її кров’ю втамовували голод божеств і гнів імператорів; нею вмивали землі знаті, й вона, зрештою, сприяла роботі механізму, що зветься Держава. Ця система буквально живилася кров’ю. А в Італії навпаки — все здавалося напоєним життєдайною веселістю вина. Загалом, мешики стримано ставилися до спиртного, але в Італії вони знову відкрили для себе сік землі й шанували його так само, як і господарі. Ця весна була бенкетуванням життя, зміною переконань, розривом з догмами, новим ствердженням людського існування перед обличчям богів. Мешики жили й помирали, щоб послужити своїм богам, італійці ж жили, щоб боги служили їм самим.