Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– І ще, дідуню, не чистий перед тобою, – Макар і сам не знав, чому до кінця оголюється, але відчував, що це треба насамперед йому самому. – Пам’ятаєш, два дні в тайзі гибів, а сказав, що негоду перечікував у зимарці.

– Забув, Макарчику. Було… Не було… все травою-биллям поросло. Роки, роки… – Неохоче відгукнувся старий, ніби його все це анітрошки не стосувалося й не цікавило.

– Та як же? – розгубився онук. У басовиння голосу вплелися дзвінкі нотки.

– Це того разу, батю, коли дві доби сніг, мов злива, йшов, – нагадала Галина Василівна.

– Снігопад тільки день, а я на третю добу прийшов, – уточнив Макар.

– Чи не однаково: день-два. Та й кому воно тепер потрібно? – так само неохоче басив досвідчений тайговик.

– Мені, – буркнув Макар, уже не приховуючи образи в голосі. Незрозуміла байдужість діда вдарила болючіше, ніж колись лозина.

– Ну-у, коли тобі – тоді ділися таємницею. Легше стане.

Лише зараз онук упізнав звичний дідів голос, і погляд видався знайомим, як того дня, коли старий запитав, де він вештався дві ночі.

– А що викладати… Заблукав… Першу ніч у тайзі в заметі ночував. І другого дня блукав. По колу… І не розмовляти б нам зараз, та натрапив на слід якогось мисливця. По його лижні й на зимарку вийшов.

– Говориш, на зимарку, – Джовба задумливо доторкнувся до бороди.

Саме зараз Макар збагнув, чому дід удавав байдужого, безпам’ятного. Як завжди, непомітно старий знову загнав його в кут. Онук зашарівся й вийшов на двір, остаточно укріпившись у підозрі, що тоді не проґавив його дід, а вивів до зимарки. По дідовій лижні вийшов до озера.

– Виходить, зовсім виправився бата, – погладжуючи бороду, задоволено зарокотав старий.

У рокоті свекра чулося стільки гордості, що невістка, як і син, зашарілася.

До поранення дід завжди здавався юнакові мовчазним, сильним, всезнаючим, а тепер незвично було бачити його говірким, майже безпомічним. За весну онук і зовсім переріс старого, та й у плечах став ширшим – спробував якось надягти його ватник, а він тріщить по швах, рукава короткуваті.

Від усвідомлення своєї сили Макар посерйознішав та все жалкував, що з браконьєрами дід зустрівся «сам на сам». Удвох сплели б їм постоли й роги.

Місце засідки Макар обстежив на череві. Четвірку вилупків бачить, як живих: знає, в що одягнені і як ходять; за слідами визначив їхній зріст і взуття, а жакан і дріб чужинців завжди носив із собою, досить розпакувати їхній патрон – і не треба ніякого паспорта. Зберігає й шапку чужинця, яка палахкотить рудизною, з кількома його волосинами, що пристали. Тільки б попалися – від таких доказів не відкрутяться…

Очікування зустрічі з браконьєрами щодня додавало хлопцеві сили й упевненості. Протягом хвороби діда подорослішала й Женька. Одинадцятий рік дівчинці, а помічниця хоч куди.

– Дідуню, а що в тебе на тілі? – запитала онучка, витріщаючи очі, побачивши спину й груди старого, коли допомагала переодягти свіжу натільну сорочку.

– Рубцями цікавишся?! – прошепотів поранений, але коли в світлицю зайшла дружина, поморщився й надовго замовк, ніби забув про запитання.

Женька терпляче чекала. Ледь бабуся вийшла, дід потягнувся до лави, де лежав складений одяг, і зняв із ременя ніж. Зовні він непоказний, якщо не зважати на бронзову голівку на відполірованій дерев’яній рукоятці, та й піхви від часу зовсім зносилися, але витягнеш – очей не відвести від клинка із синюватим відливом. Відразу видно: такому клинкові дріт або цвях – як тонка гілочка.

– Рубцями цікавишся? – повторив хворий задумливо, потім хотів щось додати, але ковтнув слину й мовчки вклав ніж у піхви та обережно поклав його на лаву.

– Розкажи, дідуню, розкажи, – наполягала Женька, а Макар мовчав.

Порослі рудуватою щетиною щоки Федора Корнійовича спочатку зрозовіли, потім сполотніли, а очі затуманилися, зволожилися. Макар пошкодував, що Жека почала і справді тяжку для старого розмову. Ще хлопчаком, побачивши вперше діда в лазні, злякався й позадкував до дверей: усе тіло його вкрите страшними рубцями. Відтоді не раз хотів довідатися про дідову таємницю, але не наважився. І навіть бабуся не сказала. «Не любить він згадувати ті дні, Макарчику», – Тарасівна глянула на пожовтілу від часу фотографію, очі її на мить зажурилися й відразу заблищали задиристо.

– Одначе, забалакалися, – нарешті буркнув поранений. – Огорожу цього ж тижня підправте, а то незабаром ведмідь пролізе – боки не обдере. Літо, самі бачите, на підході. З теп-лом вдома не посидиш…