Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Майже місяць збіг після іспиту. Дід із Тарасівною кілька разів нагадували онукові, мовляв, настав час привезти табель, та й Жека хотіла подивитися на оцінки брата, але він не знаходив часу вибратися в селище.

– Завтра зранку їдемо, – рішуче оголосив дід і слова свого, як завжди, дотримав. Час за розмовою минав непомітно.

– Ось ти, Макарчику, в дев’ятий переступив. Єшо дві зими – велику грамоту одержиш. А подасися вчитися у свій МГУ – забудеш діда. Зустрінемось – не впізнаєш, – жартував старий, не знаючи, як інакше висловити гордість: онук до шістнадцяти років змужнів, наче кедр. Увійшов у силу. Тямущий, як ніхто в роду.

– Ні-і-а-а, дідуню, – не роздумуючи, забасив Макар. Голос його за зиму й весну загустів, установився й нагадував дідів, так що мати й бабуся не могли розрізнити. – Ми завжди разом будемо.

– Батько твій покійний теж обіцяв. Та, бач, як склалося: вивчився – і понесли крила козака…

– Я ж на лісотехнічний факультет, – при згадці про батька голос хлопця затремтів.

– Та невже? Так тебе там і чекають. Та ще й на горах Ленінських! У новому ж приміщенні, що на весь світ одне…

– Приймуть, коли Макарко сказав, – впевнено заступилася за брата Жека.

– А ти більше прислухайся, коли старші розмовляють, – старий суворо подивився на дівчисько, – а то звикнеш по-заячому стрибати – бігати не зможеш.

– Давно визначився, – смуток за батьком пом’якшили слова сестри. Макар посміхався широко, радів, що цього разу його перевага – дідові бити нема чим. – А після університету – на кордон повернуся.

– Ну, хіба що в лісотехнічний. Поживемо – побачимо. Скільки лісотехнічних із дипломами в місті укорінилися. Хоч і на камені, а проросли, штани протираючи, – не змовчав старий і знову переможно глянув на онука. – Видно, ядрений їхній корінь, коли камінь кришать.

– Ні-і-і-а, дідуню, все одно моя буде зверху, – не здавався юнак. – Вступимо. Закінчимо й приїду. Ми вже з Андрюхою списалися. Тільки він у геологи хоче.

Розмовляючи, доїхали до малинового раю.

– Перевіримо, дідуню? – запропонував Макар, не чекаючи згоди, зсадив Женьку й сам зіскочив із коня.

– Побалуйте-посмакуйте! – старий слідом за онуками відпустив коня, але в гущавину не пішов.

Тут біля перших кущів, обійшовши стару осику й не встигнувши поласувати ягодою, Женька натрапила на ведмежа.

– Ой-й, яке гарненьке! – вигукнуло дівчатко, замість того, щоб тихенько піти. Маля чи то від переляку, чи то з радощів вискнуло.

Тієї ж секунди з малинових хащ вилетіла розлючена мати. Женька завмерла на місці. Заціпеніла. Ведмедиця вже підняла лапу, але Макар хльоснув її батогом. Мамка розвернулася, заревіла. Юнак не встиг отямитися, як волохата туша притиснула його до осики. Довгі вигнуті пазурі звіра полоснули кору дерева. Жека заверещала: «Ді-і-дуню!». Макар задихнувся гарячим подихом вишкіреної пащі. Рука мимохіть рвонулася до піхв, і хлопець всадив клинок по самі вуса в живіт звіра, натиснув щосили вниз на рукоятку…

Старий не встиг навіть зірвати зі спини рушницю чи рота відкрити, як здоровенна туша, заревівши, кинулася убік від осики. Борода старого затряслася. Звір качався, рив пазурами землю, мох й оглушливо ревів. Двома пострілами мисливець добив ведмедицю. А юнак ще довго стояв, прикипівши до осики, залитий від голови до ніг смердючою зеленню.

– Макарчику-у-у? Ма-ак-карчику-у! – шепотіла Женька, трусячи за плечі брата.

Кілька днів Макар ходив гоголем: вірив, що не лише врятував сестру, але й звіра зборов свідомо, холоднокровно, як навчав дід, а не запоров із переляку. Та згодом, коли вляглася хлоп’яча хвацькість, усе рідше тішив самолюбство, добре знаючи, що випадково, завдяки осиці й інстинкту врятувався, і звір не залишив на ньому свого автографа…

– Бач, дочко, який у нас Макарчик герой, а червоніє, начебто дівиця на виданні.

– Було б про що казати, – обличчя Макара палахкотіло, як доспіла ягода малини.

– Як це про що? – захоплено продовжував Федір Корнійович. – Не кожен мисливець похвалиться таким трофеєм. Таку махину, по правді сказати, уперше побачив.

– Якщо по правді, дідуню, то з переляку… У нестямі ножем орудував, – обличчя юнака сполотніло, ніби почервоніння зійшло разом зі словами правди.

– Ну-у-у, геро-о-ою! Годі, годі! – гудів тайговик-мисливець, і не зрозуміти було ні з вигляду, ні з голосу, про що думає в цю мить. – Не знаю, як потім, а батогом уперіщив звіряку, Жеку рятуючи, при здоровому розумі.