Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Приїхав соколик наш, приїхав…

Не розбудила «соколика» розмова матері й бабусі, але коли хворий, відкинувши ковдру, спробував підвестися, та не зміг дотягнутися до ковіньки, зойкнув, онук вмить прокинувся.

– Лежи, дідуню, лежи. – Зістрибуючи з полів, Макар кинувся до пораненого, підхопив за спину й поклав у ліжко.

– Ти б краще мене у двір провів, – попросив старий, обхопивши онука за шию. – Хоч наприкінці сонечком подихаю, вільний світ ковтну…

– Оклигаєш, дідуню… Сьогодні он як спав. Богатир позаздрить! – Макар посадив старого на лаву, допоміг одягатися.

– Тепер усе одно…

– Таке придумав, – перебив хлопець. – Ведун у тебе онук. Б’ємося об заклад, що оклигаєш.

– Гаразд-гаразд… Головне, тебе виростив, – одягаючись, старий тримався за онука; навіть натягаючи ватник, не відпускав, спочатку просунув у рукав ліву руку, потім схопився нею за плече й лише потім правою потягнувся до рукава.

Взуваючи дідові валянки, Макар зустрівся з ним поглядом. Очі старого вицвіли, полиняли, погляд пом’якшав і жеврів боязким, німим запитанням…

– Що тобі, дідуню? – обома руками юнак ледь колихнув його за плечі.

– Гаразд, Макарчику, рушимо на волю…

Із воріт, знятих із петель, та ведмежої шкіри вийшла гарна постіль.

– Ось це інша розмова, – зрадів хворий. – У темряву ще встигну. А сонечко он яке ласкаво-привітне! По-справжньому яриться Ярило!

До вечора не поверталися в хату. Просто неба снідали й обідали. Старий кивав бородою в прозору блакить неба, а сам не відводив від онука очей, милувався широким, литим розмахом плечей, великими мозолистими долонями й поглядом, хоча й задумливим, але чистим і прозорим. Уже давно, багато років Макар був для нього й онуком, і сином, і часточкою самого себе, можливо, тією нездійсненною мрією, що залишається в людини, якщо вона недаремно звікувала. Протримався поранений першого дня після отриманого заряду дробу тільки через нього, Макара. Як це, не побачити онука наприкінці життя…

Коли сонце сховалося за перевалом і дихнув тихий вітерець, родина зазбиралася до хати.

– Давай, дідуню, до мене на руки – якнайкраще занесу. Доставлю в світлицю, як лялечку, – пожартував онук, витягаючи вперед напівзігнуті руки.

– Ні, вже звільни від цього. Сьогодні я зовсім козак. Що то значить вільно подихати?! – заперечив старий, за допомогою онука й ковіньки міцно стаючи на землю.

– Казав же, оклигаєш!

– І справді восени на полювання удвох поскакають, – підтримала мати сина, а бабуся весело-беззлобно додала: – У-у, Лішак, переполоху накоїв.

Обидві, бабуся й Галина Василівна, дивувалися зміні. До хати старий докульгав сам, онук лише підтримував під лікті, а перед порогом поранений зупинився відсапнути, потім махнув рукою й видихнув:

– Неси…

– Лягайте, батю. – Галина Василівна перестелила постіль, збила подушки.

– Простору на цій залізяці немає. – Дід кивнув головою у бік ліжка. – Ти ужо допоможи, онуку, на піл піднятися. Тягне чогось до звичного. О-ох, як тягне!

– Твоя воля, дідуню. Посидь поки що на лаві, а я ворота навішу й шкіру занесу, щоб м’якше лежати.

– Тільки перетруси гарненько. Вважай, за зиму-то вперше на білий світ глянула, – старий поскріб п’ятірнею бороду і, коли Макар підійшов до самих дверей, додав: – Дивлюся, не впізнав свого трофея?!

– Якого трофея? – за турботами юнак і справді не зрозумів натяку.

– Якого-якого! Первістка ж твого…

– А-а-а, – тільки й мовив хлопець. Згодом усе не охочіше згадував той тогорічний випадок… Рука мимоволі обмацала ведмеже ікло, що висіло на шнурку під сорочкою.

Улітку й узимку старшокласник Макар їздив до школи верхи. Спочатку далека дорога вимотувала, а потім шість годин у сідлі туди й назад стали такою ж потребою, як сон. Із кожним роком, їдучи до школи й повертаючись додому, він добавляв нові й нові кілометри, тому дідові була велика підмога: чимала ділянка кордону завжди перебувала під пильним молодим оком. Іноді старий бурчав, мовляв, нема чого пильнувати верхи тайгу, уроки треба готувати, але цю науку Макар не сприймав. Вухом не вів. Інших оцінок, як чотири й п’ять, його табель не знав. Навчання давалося легко: вислухав учителя й порядок, а зазирнув у підручник хоч упівока – на все життя. Недарма директор після другого чи третього класу дозволяв відвідувати школу й через день. А застане негода в школі – Макар ночував у селищі.

На останній іспит, як і першого вересня, старший Джовба за традицією їздив до школи. Іспит, як завжди, Макар склав першим, тому поверталися додому ще ранковою прохолодою.